Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

А тоді висушили кожуха на сонці й добре витріпали. Тим милом дігтярним, пам’ятаєш, Міловице, ви самі у війну купалися і прали ним одежу, але вошей вивести ніяк не можна було.

Швидко настали й Зелені святки. І коло хати, і в дворі, і на городі вашому роботи було повно. Не могла ти, Міловице, знайти часу, щоб відпочити хоч у неділю.

«Війна усе позжирала!» – говорили люди в селі.

«Але ж, Боже! Як добре вдома!» – зітхали ті, що пересиджували зиму в тилу.

Ніколи ти, Міловице, до того дня при сонці не спала. Не було коли, та й стидно було у селі жінці вдень спати, бо нащо ж тоді здалася ніч?

А тут так тебе було зморило, що ти на ходу падати почала й очі самі закривалися. Через те й зайшла ти, Міловице, серед дня до хати і тяжко впала на постіль.

Здрімнула ти, Міловице, тоді тільки на мить, але дивний сон тобі наснився. Привиділося, наче відкрилися хатні двері й увійшов до кімнати твій найстарший син, Макар. І побачила ти й подивувалася, що він увесь у білому: і сорочка біла, і штани.

«Добрий день, мамо! – проказав Макар до тебе, Міловице, дуже голосно. – Зі святками будьте здорові усі! З Трійцею!»

І ти, Міловице, відразу ж кинулась і зі сну пробудилася.

«Все, немає більше нашого Макара», – сказала сама до себе.

І як через сотні кілометрів, Міловице, ти могла відчути, що саме в той час дитина твоя помирала…

На городі вашому, як і в людей, теж зеленіла картопля. Посадила ти, Міловице, кілька відер лушпайок і свинячої бараболі, яку позичила для вас Ількова тітка Текля. Клала в ямку одну лушпайку і манюсіньку барабольку, щось же повинно було вирости й вродити.

Якраз був кінець липня, діти накопали на городі ямок під грушею і гралися собі у війну: ховали мертвих «солдатів», обкладали «могилки» квітками й ставили з паличок хрестики, Маруся бігала між гудинням і збирала в букети рясні білі катеринки, які бозна-де на городі й набралися.

«Але ж які гарні!» – гукала вона до сусідської дівчинки Тоні.

«Гарні, гарні!» – хвалила та.

А ти, бідна Міловице, знов ходила в колгосп на роботу, треба було тобі самій якось дітей годувати.

Гріша з Іваном пересиджували день у хаті або на городі, бо в них були одні штани на двох. І так було: попідперізують мотузками сорочки – і гайда межи діти гратися!

Війна вже в селі закінчилася.

«Скоро повернеться Ілько, буде мені легше», – думала ти, Міловице. Бо ж скрізь, куди не глянь, треба було в подвір’ї чоловічих рук. І тепер ти мусила все робити сама, й не було тобі коли посидіти, і передихнути ти часу не мала.

Якось прибігла ти, Міловице, серед дня додому нагодувати дітей, зігнулася під припічок, щоб узяти рогачі, й зрозуміла: прийшла пора народжувати.