Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

Як перейшли ж ви через гору й були вже біля крайніх садиб, то примітила ти, Міловице, що хата сусідів ваших, сестри Ількової та її чоловіка Гарсеня, була геть ціла, і стіни, й вікна – все було на місці. А у вашій хаті – ні вікон, ні дверей, ще й снаряд вибив у стіні величезну дірку…

«Переночуєте цю ніч у нас, – сказала тобі, Міловице, Олександра. – У нас хата осталася ціла, не те, що у вас…»

І ти з дітьми знов лишилася в чужій хаті, Міловице, бо уже був вечір і всі були дуже змучені далекою дорогою, а рідна хата хоч і була тут, близько, але дуже покалічена.

Через якийсь час прийшла Ганя, люди переказали їй, що мати вернулася. Дитина твоя стояла в порозі худа й змарніла. Кинулася ти, Міловице, обіймати її і гірко заплакала. А Ганя твоя мовчала, тільки винувато дивилася собі під ноги. Аж совісно тобі, Міловице, стало від того, що побачила ти, який дорослий став у Гані погляд.

«Де ж ти, моя бідна дитино, увесь цей час була?» – питала ти в Гані.

«Я, мамо, у дядька Степана жила, а тоді в тітки Катерини…»

«Дай же їм, Боже, здоров’я!»

У чужій хаті повилазили, Міловице, діти твої на піч грітися.

«Ану злазьте з моєї печі!» – кричав Дмитро, Олександрин син, і розштовхував твоїх дітей, Міловице, і бив їх кулаками.

«А це чого, я теж хочу грітися!» – плакав Гріша.

«Це наша піч, іди додому та грійся на своїй!»

«Нема в мене своєї печі!»

«Якось помиріться, діти», – просила Олександра.

Спати ви того вечора полягали зарання й покотом, хто де вмістився.

А другого дня, тільки стало розвиднятися, схопилася ти, Міловице, на ноги й розбудила Ганю, наспіх замісили ви глини і позаліплювали дірки в стінах. До того було у вашій хаті шість вікон, тепер осталося тільки два, бо й вікна ви позабивали дошками. А тоді знайшли й притулили до одвірка вирвані двері.

Як же в хаті стало поночі від позатулюваних дірок, розтопила ти, Міловице, піч, і як пішов по хаті теплий дух, виліз Гріша на лежанку й на все горло закричав: «Як же нам тепер добре в своїй хаті!»

І плакала ти, Міловице, від утіхи, і бідна твоя Ганя сміялася. Пам’ятаєш, тільки маленька Маруся чухалася й дуже плакала, бо її заїдали воші? Здавалося, що коси у дитини твоєї самі ворушилися.

Від цих вошей помер у війну твій, Міловице, батько, бо лютував скрізь тиф.

«Мамо, – якось сказала тобі, Міловице, Ганя. – Треба нам того кожуха, що діти вкриваються, винести надвір, бо воші з нього аж сиплються!»

Винесли ви старого кожуха до копанки, добре натерли його чорним дігтярним милом – і ще цілий день у воді вимочували.