Розділ «Тінь»

— Там купа лайна, — роздратовано сказав Дмитро і, вставши з колін, відкрутив кран і схилився над раковиною.

— А ключі?

— Подивися сам, я не знайшов. Тільки обережніше.

Андрій занадто поспішно опустився на коліна і направив ліхтарик під ванну.

— Фу, блядь — в натурі лайно, — вимовив він через мить. — А ключів я не бачу. — А через деякий час додав: — Немає тут ключів. Хіба що в цій купі.

— Я б не здивувався, — Дмитро витер руки і теж опустився на коліна. — Треба чимось її розколупати чи що.

— Але це ж божевілля!

— Божевілля, — погодився Дмитро.

За їх спинами пролунав якийсь ледве чутний шум. Ніби хтось швидко перебіг через кімнату. Вони швидко розвернулися, трохи не зіткнувшись головами, але в темній кімнаті, котра прорізалася лише світлом їх ліхтариків, нікого не було.

— Я перевірю, — сказав Дмитро і, вставши з підлоги, поволі пішов до кімнати.

У кімнаті нікого не було. Принаймні, він нікого не зміг побачити, хоча не був певний, що на цьому можна заспокоїтися. Навіть навпаки — в їхній ситуації це могло бути зле. Пружина в душі все розпростувалась і розпростувалась — підсвідомості не потрібно було бачити небезпеку, досить було її відчувати. І хоча підсвідомість часто грала з розумом у власні ігри, і Дмитро про це добре знав, але в даний момент схильний був до неї прислухатися.

— Нікого, — повідомив він Андрія, дістаючи пістолет, і, прикривши його долонею, щоб заглушити клацання, зняв його із запобіжника і пересмикнув затвор. — Продовжуй шукати ключ.

— Божевілля якесь, — повторив Андрій, але схилився і почав розгрібати купу лайна ліхтариком, обернутим у рушник. Більше було нічим.

Коли купа була повністю розворушена — смерділа при цьому вона так, що хоч протигаз надягай — Андрій так нічого і не виявив. Відчувши спиною погляд, він обернувся, щоб повідомити цей сумний факт Дмитрові, але того поряд не виявилося. Андрій обернувся назад і провів ліхтариком уздовж всього простору під ванною, просто для того, щоб позбутися останніх сумнівів. Ключів не було. А погляд в спину не відпускав, і був настільки виразним, що… Тихий сміх за спиною, і Андрій швидко обернувся, підскочивши і вдарившись при цьому ванни головою об край ванни. Нікого.

— Це ти? — Голос Андрія затремтів. Ні, він був не таким вже і боягузом, але голос в моменти хвилювання завжди підводив першим.

— Що я? — В дверному отворі з’явився Дмитро з пістолетом в опущеній правій руці. — Немає ключів?

— Ні, нема.

— Чорт! Що будемо робити? Без ключа ми двері не відчинимо. На відмичку не сподіваюся, там замок капітальний.

— Це так, — погодився Андрій. — Може, дістати інші? Звичайно, ми на це не розраховували, але раз така справа.

— Це ти бойовиків надивився, — прокоментував Дмитро. — Як ти собі це уявляєш?