Розділ «Тінь»

— Виходити або не виходити — ось у чому питання, — пробурмотів я собі під ніс банальність лише для того, щоб розвіяти димку нереальності, що повільно почала мене охоплювати.

Зрештою журналістська й людська гордість узяли гору над страхом, і я обережно вийшов з машини. Ще раз озирнувшись, про всякий випадок, я підійшов до капота й простягнув руку до клаптика тканини. Нічого незвичайного, тканина як тканина: легка й нещільна, з обірваними краями. Швидше за все, раніше була частиною якої-небудь оборки на сукні. Покрутивши її перед очами й навіть понюхавши, я гмикнув і запхав клаптик до кишені. Про всяк випадок.

В’їжджаючи у село, я раптом згадав, що забув взяти із собою чого-небудь поїсти. Збирався хутко, і їжа якось геть вилетіла в мене з голови. Одна надія на гостинність господаря. Як його? А — Дмитро Васильович. А прізвище забув: чи то Кишечко, чи Тисечко. Чорт із ним, із прізвищем, головне, щоб нагодував.

Знайти будинок Дмитра Васильовича було доволі легко. Тільки один раз запитав перехожого, де потрібна мені вулиця, а далі проблем не було. Село виявилося невеликим, і заблукати в ньому не змогла б навіть дитина. Господарство Дмитра Васильовича нічим особливим не вирізнялося з-поміж інших: невеликий одноповерховий будиночок з верандою, літня кухня навпроти, та сарай. Подвір’ям діловито гуляли кури, а кудлатий пес породи «сільська подвірна голосиста» миттю повідомив господаря про гостя. Господар, років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти, худорлявий, із волоссям, що почало сивіти, й темним, засмаглим на сонці, лицем, з’явився так швидко, начебто цілий ранок мене чекав.

— Ти з газети? — гукнув він, підходячи до воріт, біля яких я стояв.

— Так. А ви Дмитро Васильович гм… шечко?

— Той самий. Ну, що ж, заходь Машину можеш залишити, де стоїть, ніхто її не чіпатиме, — він відчинив хвіртку, що примостилася біля самих воріт зліва, і, запрошуючи, махнув рукою. — Зайдемо в будинок, а то пес не заспокоїться.

«Голосистий» нібито почув останні слова хазяїна й почав гавкати ще з більшим ентузіазмом. Навіть коли двері будинку захлопнулися за моєю спиною, псина ще довго продовжувала надриватися, очевидно насолоджуючись своїм незрівнянним гавканням.

— Я не думав, що так рано, — сказав хазяїн, проходячи до кімнати з телевізором, що мабуть виконувала функції вітальні. — Думав, біля вечора, а то й завтра ранком. Господиня, дружина моя, Настуся, навіть поїсти нічого не приготувала.

— Що, зовсім нічого? — запитав я якомога байдужіше.

— Ну, щось найдеться, звичайно, — все зрозумівши посміхнувся він.

Дмитро Васильович зупинився й уважно подивився на мене. Потім розвернувся й пішов до іншої кімнати. Я мовчки рушив за ним. Через хвилину вже сидів за столом на кухні і наминав хліб з повидлом, запиваючи його незбираним сільським молоком. Дмитро Васильович теж не збирався даремно гаяти час, й відразу заходився розповідати свою історію.

— Як я вже повідомляв вашому редактору, цієї, як її, вашої газети…

— «Погляд зсередини», — нагадав я.

— Ага. Отож, я й кажу: син мій у тій клініці лікується. Вона, клініка, не для простих людей, але місцевих вона зобов’язалася безкоштовно лікувати. Без цього ми не дали б дозволу її побудувати біля нашого села. Психи все ж таки, хтозна що може трапитися.

— Ну, звісно, — поквапив я його.

— То я й кажу, сина провідати йшов. Пішки, ясна річ, мотоцикл у гаражі стоїть, руки все не доходять. Та й недалечко йти. Коли вертався — темно вже було.

— Зовсім темно? — уточнив я.

— Спершу не дуже. Коли почув за собою якийсь шум, ще виднілося. Поганенько, але роздивитись щось було можна. Я відразу подумав, що за мною хтось іде. Людина якась. Обернувся — нікого. Іду далі, знову щось за мною йде. Прикинув собі — не людина, а звір якийсь, людина начебто так не ходить. Знову повернувся, і знову — нічого. Отут мені стало лячно. Я дав ходу, а воно не відстає й не показується. Зважився я та й озвався, зупинився й кричу до лісу. А воно затихло, й нічого не відповідає.

— Так ви ж говорили, що то не людина була, — здивувався я.