Розділ «Тінь»

Територія клініки була оточена ґратчастим декоративним парканом дуже пристойної висоти. Угорі огорожа плавно загиналася в обидва боки на дев’яносто градусів, що мало істотно завадити можливість перелазу її з обох боків. Я, наприклад, переборов би цю перешкоду досить легко, але літня людина, або не вельми спортивна, при спробі подолати ці завитки зіткнулася б з певними, навіть значними, проблемами. Далі, до самого будинку клініки, на території розташовувався парк, що вражав своєю незвичною доглянутістю. Із просторими галявинами, навіть у цю пору покритими підстриженою зеленою травою, і невеликими гаями, що переважно складалися з беріз та різних вічнозелених. Уздовж пішохідних і нечастих автомобільних доріжок тяглися стрічки підстрижених чагарників, а по всій території розташовувалися безліч лавок і альтанок. Білосніжний двоповерховий будинок клініки гармонійно вписувався в навколишню ідилію, вирізняючись гарним лаконічним дизайном. Загалом, ідеальна клініка європейського рівня куди я й сам не відмовився б лягти щоб відпочити від важких буднів реальності. Тоді я ще не знав, наскільки ці думки виявляться пророчими.

Я припаркував дев’ятку на узбіччі, біля зачинених воріт і подивився на Дмитра Васильовича.

— Хочу попросити, щоб представили мене, як товариша сина. Інакше мене напевно зразу пошлють куди подалі. Мені необхідно зустрітися й переговорити з головним лікарем або директором клініки — не знаю, хто в них тут головний. Якщо назвусь журналістом, та ще такої газети, — я хмикнув, виразно уявивши, що мене в цьому випадку очікує, — нічого не вийде, мене не пропустять навіть на територію клініки. Ви не проти?

— Нема проблем, — відповів Васильович. — А за головного в них головлікар. Директор клініки тут буває рідко, я його не бачив жодного разу. Але ти навряд чи чого-небудь дізнаєшся від цієї баби.

— Від якої баби? — не зрозумів я.

— Від головлікаря. Баба вона принципова, в найгіршому, яке тільки може бути, значенні цього слова. До того ж дуже високої думки про себе, як про фахівця.

— Дякую, що попередили, але я однаково спробую.

— І то правда.

Охоронець, що сидів у будці у воріт, пропустив нас досить швидко. Лише зробив короткий дзвінок, після чого повідомив координати пацієнта, що нас цікавив. Потім втративши до нас будь-який інтерес, продовжив далі дивитися телевізор. Перед входом до будівлі клініки ми розлучилися: Дмитро Васильович із дружиною зібралися до парку шукати сина, а я вирушив на пошуки кабінету головлікаря, по дорозі складаючи правдоподібну історію. Довго шукати не довелося. Я зайшов через парадний вхід, перетнув просторий хол і, впершись у сходи, що вели на другий поверх, не довго думаючи, повернув ліворуч. Можна було звернути ще праворуч або піти прямо, обігнувши сходи з будь-якої сторони, що сподобалася, але саме в цей момент піти ліворуч мені здалося найбільш правильним рішенням. І інтуїція мене не підвела. Не дійшовши до кінця недовгого коридору, на других дверях ліворуч я побачив табличку з написом, котра повідомляла, що це є вотчина головлікаря. Двері майже повністю були оббиті чимось м’яким на кшталт поролона, обтягнутим шкірою, тому стукати я не став, а відразу потягнув за ручку. Опинившись у невеликому кабінеті, я акуратно прикрив за собою двері й повернувся до літньої жінки, що сиділа за столом навпроти вхідних дверей. Ліворуч були ще одні двері з іменною табличкою: «головлікар Тетяна Андріївна Волочай», — тому я відразу зрозумів, що мене очікує нелегкий бій із секретаркою. Вона вмить відірвалася від екрану комп’ютера, стрельнула в мою сторону оцінюючим поглядом з-під дорогих, але, на мою думку, завеликих окулярів, і, опустивши очі і продовживши свою роботу, поцікавилася:

— Ви домовлялися про зустріч?

Зараз від того, як і що я буду брехати (а брехати доведеться обов’язково), залежало все. Тому треба було обрати правильну лінію поведінки, й при цьому зробити настільки чесне обличчя, наскільки це взагалі можливо. Усе-таки цікаво, чи швидко мене виставлять за межі території клініки, якщо я скажу правду?…

— Здрастуйте, — я із журналу «Здоров’я». Насправді мені не призначена зустріч, але тільки тому, що редакція вирішила, що буде краще, якщо я відвідаю вашу прекрасну клініку без попереднього повідомлення. Щоб побачити й потім описати вашу установу, так би мовити, в робочому порядку, без усіляких прикрас. Маю надію, що шановна Тетяна Андріївна пробачить мене й нашу редакцію за це зухвальство і знайде можливість зустрітися зі мною й поговорити. Сподіваюсь, вона не дуже зайнята.

— Що ви конкретно хочете? — поцікавилася секретарка рівним голосом, остаточно перевівши свою увагу з комп’ютера на мене.

— Для початку я б хотів взяти інтерв’ю у Тетяни Андріївни. А далі, якщо вона не буде заперечувати й нічого не перешкодить, то я б хотів пройтися по клініці. Невелика екскурсія по такому передовому у своїй галузі закладу була б для наших читачів дуже цікавою.

— «Здоров’я» — адже це російське видання?

— Я представляю українську філію, — швидко відповів я.

— Ви, напевно, в курсі, що наш заклад є закритим. Ми дорожимо конфіденційністю й безпекою наших клієнтів, тому те, як ви сюди потрапили, не дуже сподобається Тетяні Андріївні. Але все-таки, коли те, що ви сказали — правда, то у вас є шанс зустрітися з нею. Інакше, — вона розвела руками, — будете мати великі проблеми.

— Давайте я зв’яжуся з редактором, — я поліз у кишеню за телефоном. — У редакції усе підтвердять.

Секретарка незворушно взяла трубку свого телефону й запитливо подивилася на мене. Мені нічого не залишалося, як продиктувати номер телефону редакції й сподіватися, що Сергій Іванович міркує швидко і не спалить мене. Зрештою, йому не вперше.

Двері ліворуч від мене розчинилися і з кабінету вийшла жінка років п’ятдесяти п’яти. Висока, непогано виглядає, як на свій вік, не лікар — а прямо бізнес-вумен. На жаль, зовні вона належала до того ж типу холодних інтелігенток, що і її секретарка.