Розділ «Тінь»

— Але що там? Секретні лабораторії, де проводяться незаконні досвіди, — спробував я пожартувати, але це не зворушило мою супутницю. Могла б для ввічливості й посміхнутися.

— У кожній медичної установи є свої підсобні приміщення. Саме там вони й розміщені.

— І морг, напевно, — припустив я.

Чесно кажучи, мені вже набридло вдавати з себе журналіста мирного видання «Здоров’я». Не для того я потрапив сюди, щоб пройтися по клініці, розглядаючи її, й відкриваючи де треба рота від подиву й захвату. Найголовнішого я не з’ясував: що ж тут насправді відбувається. Звичайно, одне самогубство й одне невелике божевілля — це ще не бозна-що. А що, коли… Моя газета саме з цього: «а що коли», — й жила. Звичайно, більша частина того, що друкувалося в ній — це стовідсоткові вигадки, а частина, що залишилася, квітла перебільшеннями й непідтвердженими фактами, та все ж зустрічалися й цікаві теми. На жаль, далеко не кожний наш писака міг ними похвалитися, і я теж належав до цього кола. Тим більше мені хотілося розкопати щось дійсно варте того, аби помістити його на сторінках «Погляду зсередини».

— Ні, моргу в нас немає, — після тривалої паузи відповіла Тетяна Андріївна. Якось недобре вона на мене при цьому подивилася. — До чого це ви, юначе, хилите?

— Люди кажуть, що у вас тут різні негаразди. Співробітниця збожеволіла, а інший працівник вашої клініки вчинив самогубство. Це мені теж написати у своєму журналі?

— Ви не із «Здоров’я», — зміркувала Тетяна Андріївна.

— Так, це правда, — не став заперечувати я і навіть відчув полегшення, ніби скинув з себе тяжку ношу. Зараз мені потрібно було витягнути з неї інформацію і не відпускати, тиснучи до останку, не даючи змоги зібратися. А от про «Погляд зсередини» краще зараз не заїкатися. Досвід, хоч і невеликий, давно показав, що ця назва дуже негативно діє на певний сорт людей, до числа яких безперечно належала моя співбесідниця. — Але я справді журналіст, і наша газета виходить великим накладом. У ваших інтересах розповісти мені правду про те, що у вас трапилось. Інакше я напишу те, що вважатиму за потрібне. Повірте, краще розповісти правду.

Звичайно це діяло, але не в цьому випадку. Ми стояли коло сходів одне навпроти одного, обмінюючись прискіпливими поглядами — це теж було частиною психологічної гри — і я зі стурбованістю спостерігав, як її права рука повільно тягнеться у напрямку вхідних дверей. Я здався першим опустив погляд, потім перевів його на її вказівний палець із довгим лакованим червоним нігтем, що вказував на двері. Чомусь здалося, що вона от-от накинеться на мене, й цей довгий ніготь, з легкістю проткнувши око, досягне мозку й… Якась маячня в голову лізе!

— Я простежу, щоб вас вивели за територію клініки, — з ледь стримуваною люттю в голосі вимовила Тетяна Андріївна.

— Можете не турбуватися, — зітхнув я і поплентався у зазначеному напрямку.

Похвально, що вона більше нічого не додала. А я вийшов і, як і обіцяв, прямим ходом попрямував до своєї машини, по дорозі міркуючи, що скажу редактору. Звичайно, він не зрадіє. Але що я ще міг зробити? Якщо людина принципово не хоче чогось говорити, то вона цього й не скаже.

— Це я, — сказав я в трубку, коли зручно влаштувався на сидінні робочої дев’ятки.

— Ну, як? — весело відгукнувся Сергій Іванович. Напевно, сподівався на гарний результат.

— Шампанське поки пити зарано, — буркнув я.

— Виходить, не вийшло, — констатував він усе тим же голосом. — Не переживай. У тебе залишився перевертень, а там придумаємо ще щось.

— Що тут придумаєш? Хіба що пробратися туди вночі потай. Але ж всередину будинку, швидше за все, не потрапиш. А якщо мене упіймають, то самі розумієте, де я проведу кілька наступних місяців або років.

— У мене є цікавіша думка.

— Яка?

— Потім скажу, коли повернешся. Зосередься зараз на цьому перевертні, — навів туману редактор.