Розділ «Тінь»

— А чорт його знає, може, й не звір, а людина — я ж не знав тоді, — знизав плечима Дмитро Васильович. — А якщо й звір, то голосу має боятися. Якщо не зовсім ручний… Власне кажучи, спробував я втекти, а воно за мною біжить — чути добре як через кущі ломиться. І доганяти почало. Обернувся на бігу, дивлюсь: звірюка якась біжить. Здорова як вовчисько… а може, й більша, ні — точно більша.

— Так, може, це він і був — вовк? Стемніло, напевно, на той час.

— Стемніти стемніло, але ось вовки так не кричать, — Васильович навіть лицем перемінився. Видно було, що він нервує, і тоді перелякався добряче. — Якби не бачив звіра своїми очима, то вирішив би, що людина кричить. Хвора звичайно, але людина. Але я ж бачив… звір то був, звір. А ще це самогубство.

— Яке ще самогубство? — я ледве не підстрибнув від несподіванки — невже тут справді щось було?

— Один працівник тієї самої клініки наклав на себе руки, і ще начебто хтось збожеволів, якась лікарка. Може, й не наклав, але мені саме так сказали. А що там у них насправді трапилося, один Бог знає. Самі ж бо правди не скажуть, якщо не з руки їм ця правда, а сховати нічого не варто.

— І давно це трапилось?

— У тому й річ, що недавно, — Дмитро Васильович приречено махнув рукою. — Одне за другим: відразу охоронець помер, потім, через тиждень, лікарка звихнулася. Здоровий такий чолов’яга. Як саме помер, мені не сказали. Але здається мені, що нечисто там, особливо після того, як я перевертня побачив. Як тепер до сина ходити, ніяк не второпаю. Лячно, а мотоцикл… Ех!

— Хочете, підкину. Однаково туди сьогодні поїду, — запропонував я.

— Чого ж не поїхати? Тільки коли дружина моя повернеться, гаразд?

— Без проблем, — погодився я. — Разом поїдемо. Заодно покажете, де вас цей перевертень ледве не наздогнав. До речі, не наздогнав же? Ледачий якийсь трапився.

— Та ж я встиг до села добігти. Подекуди в нас світло горіло, от тварина й відступила. Не любить, видно, людні місця.

— Пощастило, виходить?

— Пощастило, — погодився Дмитро Васильович.

Перед тим, як вирушити до клініки, я подзвонив редактору й повідомив про те, що тут трапилось, і що я збираюся довідатися детальніше про самогубство в клініці й про лікарку, що з’їхала з глузду в лікарні. Якби Сергій Іванович став заперечувати проти відвідування клініки, на що в глибині душі я все-таки сподівався, і сказав би, що я занадто нафантазував щодо самогубства, я б його послухав. Але не судилося. Ідея начальникові сподобалася, і я одержав чіткі інструкції й повну його підтримку.

— Я йшов через ліс, — розповідав Дмитро Васильович, коли ми втрьох — його дружина теж не відмовилася від зручної нагоди провідати сина — їхали до клініки. — Там є стежка, і виходить трішки ближче, ніж дорогою. Хоча, коли дощі йдуть, то пройти там, що подвиг зробити — так розмиває. А після того випадку з перевертнем — ще й лячно.

— Ви кому-небудь ще розповідали про той випадок? — поцікавився я.

— Ні, звичайно, — фиркнув Васильович. — Засміють — люди такі. Тільки дружині, й усе. — Анастасія Федорівна кивнула, сидячи позаду. — Якби хто був зі мною та все бачив — то інша річ, а так… Я й до газети дзвонити відразу не хотів.

— Чого ж передумали?

— Не знаю. Швидше за все, схотілося переконатися, у тім, що не збожеволів. І не тому, що я сумніваюсь у тому, що бачив і чув, але якось не… — він запнувся, не знайшовши потрібних слів.

— Я вас зрозумів, можете не пояснювати. До речі, ми вже під’їжджаємо.