Розділ «Тінь»

— Хто це, Машо? — вона оцінююче пройшлася по моїй фігурі поглядом, не пропустивши, як мені здалося, жодної деталі.

— Зараз довідаюся.

Через секунду вона сказала в трубку:

— Добрий день, я хотіла б довідатися: чи посилали ви в клініку «Нове Світло» вашого співробітника?

Кілька секунд, протягом яких редактор щось їй відповідав, я обливався холодним потом, міркуючи, а чи уточнить Маша назву видання. Бос же не міг знати, що я тут набрехав. Залишалося лише покладатися на його великий досвід в галузі вішання локшини на вуха. Як виявилося, досвіду в нього не забракло, тому що незабаром секретарка попрощалася зі співрозмовником й, повісивши трубку, уже менш скептично подивилася на мене.

— Ну, то хто цей парубок? — нагадала про свою присутність головлікар.

— Ігор Байда, — відповіла секретарка Маша. — Журналіст журналу «Здоров’я».

— Українська редакція, — вставив я, переводячи подих. — І прибув до вас, щоб ознайомити наших читачів з вашою клінікою. Та насамперед взяти у вас інтерв’ю.

— Ну, що ж, — вона суто по-жіночому поправила волосся, — чому б і ні. Проходьте в мій кабінет.

Так я потрапив у серце цієї доблесної установи. Треба сказати, що за рівнем комфорту й устаткування кабінет головлікаря гармоніював із самою клінікою. Меблі із горіха, комп’ютер з ЖК-дисплеєм, і взагалі було присутнє все, що називають «євроремонтом» — власне, що я й повинен був побачити. Кого ж вони тут лікують? Втім, і звичайними пацієнтами вони не цуралися, так що мені нема чого чіплятися. Була б це Європа, я б і в думках не писнув нічого проти. А такий контраст… викликав певні думки.

Інтерв’ю з Тетяною Андріївною не зайняло багато часу. І з’ясував я, взагалі ж, цілком банальні речі. Народилася, вчилася, працювала. Потім запропонували очолити цю клініку для, як вона висловилася, ВІП-персон. Звичайно, вона погодилася.

Після інтерв’ю ми вирушили з нею на екскурсію по клініці. Великий двоповерховий будинок, окремі й групові палати з телевізорами та зручними меблями — причепитися ні до чого. Пацієнти в основному спокійні й пересуваються теж, здебільшого, де хочуть і без супроводу. Деякі палати були, щоправда, зачинені — у них утримувалися пацієнти, яких краще обмежувати в контактах із суспільством. Але таких було зовсім мало.

— Мені стало відомо, що у вас збожеволіла одна із співробітниць, — ніби між іншим запитав я.

— Не знаю, що вам стало відомо, але це зовсім не підлягає обговоренню, — відрізала Тетяна Андріївна строгим голосом.

— А між нами?

— Це не підлягає обговоренню. Але щоб ви заспокоїлися, можу сказати, що співробітниця вже на стадії видужання, й незабаром повернеться до виконання своїх попередніх обов’язків.

— Дякую за відповідь.

Ми верталися на перший поверх, і я помітив, що під сходами є двері.

— У вас є ще й підземний поверх? — Я зупинився й витягнув руку, всім своїм видом показуючи, що хотів би відвідати і його.

— Там зовсім немає чого дивитися.