Розділ «Тінь»

— Тобі видніше, — не став сперечатися я. — То як ти потрапила на дорогу? Поблизу ж ні фіга немає.

— Є, — заперечила вона. — Моє рідне село. Десь за шість-сім кілометрів від того місця, де ти мене підібрав. Шушино називається.

— Не чув.

Ми трохи помовчали, потім я опам’ятався:

— Так, їхати нам ще довго. По-перше, давай знайомитися. Я — Ігор.

— Олена.

— Крім того, — продовжив я, — я сьогодні рано встав, і тепер жахливо хочу спати. Сама розумієш, коли засну, то до Лазеньок ми в цьому житті не доїдемо.

— Який жах, — зобразила переляк Олена.

— Ага. Отже, наші життя у твоїх руках.

— Обіцяю, що зроблю все можливе.

Олена виявилася балакучою дівчиною й протягом кількох годин не змовкала й не дозволяла цього зробити й мені. Але, зрештою, і вона втомилася. До Лазеньок залишалося майже нічого, і я не став її будити й нагадувати про дану обіцянку. Крім того, вона так гарно виглядала уві сні. Тільки тепер я добре її роздивився. Брюнетка з витонченими рисами обличчя й високим чолом. Тоненька фігурка, не дуже висока, але й не дуже низька. Просто, але зі смаком одягнена. Саме такі мені найбільш подобалися. І чому я досі ще нежонатий?

Просто під вказівником, що позначав початок Лазеньок, був вказівник на клініку. Я слухняно повернув праворуч, і машина плавно покотила гарною, новою дорогою — мабуть, справи клініки дійсно йшли непогано. Через мить обабіч замигтіли дерева — ми в’їхали в парк або лісочок.

Олена мирно посапувала, схиливши голову в мій бік. Незабаром доведеться її будити, а самому шукати місце, де б зупинитися й влаштуватися в машині на нічліг. Так, посплю я, як мінімум, до десятої годин, або до одинадцятої. Очі знову почали злипатися, у голові давно стояв густий туман. У світлі фар, прямо перед машиною, з’явилася біла людська постать. Вона стояла до мене в профіль, начебто не помічаючи машини, що мчала на неї. Я інстинктивно вивернув кермо вліво, одночасно тиснучи на педаль гальма, коли між нами залишалося не більше десяти метрів — все-таки зреагував я не дуже швидко. Машина небезпечно завалюється на правий бік, нестерпно повільно з’їжджаючи з траєкторії. Я розумію, що не встигаю… трішечки, але все ж не встигаю.

…П’ять метрів.

Її голова різко повертається до мене й розмиті невизначені риси неправдоподібно білого старого обличчя, обрамлені таким же білим волоссям, намертво відбиваються у мене в свідомості. Я стискаю повіки, нездатний дивитися в ці злі очі, що пронизують душу до самого споду.

…Зараз буде поштовх.

Гальма верещать, ніби порося, яке живцем засмажують на рожні. Я вивертаю кермо вправо, сподіваючись, що до дерев на лівому узбіччі ще далеко. Машина розвертається боком і, через кілька довгих секунд руху юзом, оглушливо скрегочучи шинами, зупиняється. Олена падає на мої коліна, злякано і, якось нерішуче, скрикує.

Через кілька секунд я наважуюся подивитися на дорогу. Я повинен був її збити, але поштовху не відчув. Очі нічого не бачать. На дорозі нікого не видно. Шлунок стискується одночасно з мочовим пузирем, коли я усвідомлюю, що якщо її не видно на дорозі, то вона… Можливо, далі — світло фар охоплює лише маленьку ділянку дороги, інше губиться уві тьмі.

— Що трапилось? — Олена повільно, з острахом, виправляється на сидінні, інстинктивно поправляючи руками волосся.

— Здається, я когось збив, — непевно відповів я.