Розділ «Тінь»

Відстебнувшись, я вийшов з машини й обережно пішов по дорозі назад. Тиша навколо була наче в склепі, якщо не вважати на звук працюючого двигуна. Я відійшов метрів на сто, перш, ніж зрозумів, що так далеко це статися не могло. По дорозі назад до машини я пройшов правим узбіччям, уважно вдивляючись у темряву. Навколо й далі було тихо.

— Ну, що? — запитала Лена.

— Нічого, — я нічого не розумів, однак почав потроху приходити до тями. — Може, здалося…

— Що?!

— Не знаю! Я на когось їхав. Вона стояла прямо на дорозі… Я намагався об’їхати, але не встигав. А тепер нікого немає.

— Ти точно її бачив? — с сумнівом запитала Лена, виходячи з машини.

— Я й дотепер її бачу, — сказав я щиру правду.

— Але ти чув звук удару?

Я побіг до машини й, нагнувшись, уважно оглянув весь передок. Жодної свіжої подряпини. Заставив себе опуститися на коліна і подивився під машину — нікого.

— Нічого не розумію, — я підвівся й сів в машину на своє місце.

— Це я винна, — зніяковіло заявила Олена. — Заснула, а обіцяла тебе розважати. Добре, що не трапилось нічого такого.

— Так, — образ сивої жінки повільно залишав свідомість, залишаючи після себе лише нематеріальний неприємний осад. — Не вини себе, я ж міг тебе розбудити, але не зробив цього. Тепер буду знати, на що здатна моя свідомість. Добре, поїхали.

— А де ми? — запитала дівчини, сідаючи на місце.

— Майже приїхали.

— До Лазеньок?

— До клініки твоєї. До Лазеньок я не доїхав, звернув раніше.

— Дякую.

— Немає за що.

Я висадив її біля воріт, передавши з рук в руки охоронцеві, що вийшов з кабінки. Ми швидко попрощалися, і, розвернувши машину, я повільно попрямував назад до перехрестя. Проїжджаючи злощасну ділянку дороги, сповільнив хід машини й ще раз уважно оглянув все навколо. Але крім чорних смуг від шин на асфальті нічого підозрілого не побачив. Недавня подія залишила досить неприємний осад на душі, втім, я змусив себе звернути перед перехрестям до лісу, щоб влаштуватися на нічліг. Не привида ж я бачив, зрештою. Хоча… Ні — нісенітниці це все!

Проспав я напрочуд спокійно й довго. Ледве не проспавши собою ж встановлений час. Але незручність нічлігу в машині все-таки зробила свою чорну справу, і, змерзлий, з болем у шиї та спині, я нарешті прийшов до тями. Розплющив очі, й здригнувся — на капоті, вкритому краплями роси, лежала біла стрічечка. Через кілька секунд я вирішив для початку роздивитись ситуацію навкруги безпосередньо з машини. Як і слід було сподіватися, нікого й нічого підозрілого не виявив. Ні живих, ні мертвих. У всякому випадку, в радіусі тридцяти метрів. Далі перспектива зникала в ранковому тумані й за стовбурами дерев.