Розділ «Тінь»

Я підвівся, не забувши покректати, і повільно рушив, картинно тягнучи одну ногу, на своє місце. Сьогодні був четвер, і, якщо я не впораюся за один день, про вихідні доведеться забути. Треба ж, щоб так пощастило!

Повернувшись у відділ, я важко упав на своє місце.

— Прочуханка? — співчутливо поцікавився Славко, наймолодший, якщо не враховувати Катерини, співробітник нашого відділу, але на відміну від мене — зараза — одружений. Йому доволі часто діставалося від начальника, бо працювати як слід він ще не вмів, та й не мав особливого бажання.

— Гірше, — буркнув я, — відрядження.

— Що цього разу? — устряв у розмову тридцяти дворічний Дмитрик. Найамбітніший наш писака.

— Перевертень, — сказав я, помітивши, як Катруся швидко кинула на мене зацікавлений погляд. Я відчув щось на кшталт гордості. — Трохи якогось мужика не зжер. Поїду, розберуся.

Дмитрик лише фиркнув, а Віктор Михайлович здивував мене, коли мимоволі повторив слова начальника:

— Ти там пообережніше, усяке буває.

— У мене ще не було, — заперечив я. — Боюся, що нечисть мене боїться, а інопланетяни облітають стороною.

— Не тільки нечисті слід боятися, — вимовив Михайлович.

— Саме так, — показав через комп свою лисину, а заодно й кругле обличчя, ще один мій колега, Андрій. — Люди часом гірше всякої погані й інопланетян разом узятих бувають.

Андрій знав, про що говорив. Він саме працював над статтею про маніяка-людожера, і стаття була геть невеселою, та й без жодних вигадок.

— Може, там псих перевертнем прикидається, — продовжив він. — А це однаково, що справжній перевертень. Можеш мені вірити, я знаю, про що кажу.

— Було б непогано, — сказав я.

— Може, й непогано, зате небезпечно, — застеріг Михайлович. — Май на увазі, я тебе попередив.

— Розберуся, — легко сказав я, а по серці раптом щось шкрябнуло. Легенько так, однак, неприємно.

Майбутні вихідні змусили мене піти на справжній подвиг. Я відправився у відрядження в четвер звечора, вирішивши, що краще не поспати одну ніч, ніж пожертвувати хоча б днем вихідних. От такий з мене халявщик.

Судячи з карти, до Лазеньок я мав під’їхати на світанку, приблизно о четвертій годині. Так що, до зустрічі зі свідком, який бачив перевертня, встигав ще трохи поспати. А тим часом, женучи на службовій дев’ятці на пристойній, як на ніч, швидкості, намагався не відволікатися й уважно стежити за дорогою. Дуже рідко назустріч пролітали такі ж, як і я, нічні пташечки. Я повільно, проте неухильно, засинав. Навіть радіо, увімкнене ледь не на повну гучність, не допомагало. У пам’яті час від часу спливали страшні історії про те, як люди засинали за кермом і прокидалися вже на тім світі. Це трохи збуджувало. А я ж навіть не знав, на що здатний — в ніч поїхав уперше. Радіо захрипіло, втративши сигнал. Я вилаявся й вирубив магнітолу — краще спокійно вмерти, ніж слухати ці космічні звуки. З бардачка дістав касету, першу, що трапилася, втулив її в магнітолу, і в салоні голосно зазвучала рокерська музня. Те, що треба.

Дівчина із витягненою в бік дороги рукою стрімко пролетіла праворуч. Через кілька секунд я раптом зрозумів, що то була не статуя, і вдарив по гальмам. На бортовому електронному годиннику світилися цифри 12.02 — напрочуд не найліпший час голосувати на дорозі… І підбирати попутників, до речі, теж. Через заднє скло я нікого не зміг роздивитися. І не дивно — за десять метрів від машини нічого взагалі не було видно. Ніч була темною, небо затягло вересневими хмарами, і на ньому не виднілось жодної зірочки, навіть місяць не просвічував крізь завісу хмар, а фари перед виїздом я не протер — світло погано проходило крізь шар пилу, накопичений моїми попередниками. Я дав задній хід, у будь-який момент готовий увімкнути першу швидкість, коли виявиться, що дівчина не одна… або негарна… або ще щось.

— А ось і ти, — я зупинився в п’яти метрах від дівчини, не поспішаючи відчиняти дверцят. Тільки заглушив звук магнітоли до ледь чутного.