Розділ «Тінь»

— Поїдеш у село Лазеньки…

— Н-ні! Тільки не село! Все що завгодно, тільки не село.

— Припини, будь ласка, — скривився начальник. — Може, впораєшся за день й повернешся назад. Машину візьмеш службову. І загалом, не дрейф.

— Ну, й що там, у цьому селі?

— Телефонував чолов’яга, якийсь — Дмитро Васильович Тишечко. Сказав, що біля села бачив перевертня. Дуже мальовничо його описав. І дуже я б сказав… правдоподібно. Каже, що той його майже наздогнав, але недалеко від села ніби розчинився в повітрі.

— Він що, шизик?

— Не знаю, але поїхати варто. Навіть, якщо нічого не вийде…

— Постривайте, — перебив я, тому що в голові щось спливло. Щось пов’язане із цим селом. Чи то читав, чи то по телевізору бачив. — Як називається це село, кажете?…

— Лазеньки, а що?

— Щось у пам’яті крутиться, здається, пов’язане із цим селом.

— Село як село, психушка поруч…

— Во! Я ж казав — він псих.

— Навряд чи, — заперечив Сергій Іванович. — Це його син — псих, лікується в тій клініці. Від сина Тишечко й вертався того разу. Було пізно, і він натрапив на перевертня.

— Угу, вночі ж ні фіга не видно. Вовка зустрів або пса приблудного, то й перелякався.

— Ти так просто до цього не стався. Усяке буває. Якось я тобі розкажу кілька історій, та й Віктор Михайлович може понарозповідати… як вип’є — у нього стаж великий, але траплялися цікаві випадки, траплялися.

— Однак, перевертнів ніхто з вас не бачив? — не без сарказму уточнив я.

— Ні. Але ще раз повторюю: будь обережний там, — якби не цілком серйозний голос начальника, я б вирішив, що він жартує.

— Добре, — відмахнувся я, — що ще?

— Ось на цьому листку, — Сергій Іванович простягнув аркуш, — всі дані: адреса, ім’я, телефон. Не пізніше, ніж завтра зранку, вирушиш. Гроші отримаєш у касі, ключі від машини сам знаєш, де. Це все.

— Тоді я пішов.