Розділ «Тінь»

Я трохи постояв перед огорожею, постежив, поприсідав, намагаючись хоч що-небудь розглянути під деревами, так нічого і не побачивши, судомно зітхнув і пішов до хвіртки. Як на зло, хвіртка голосно заскрипіла, повідомляючи про мій прихід. Я виматюкав її… про себе і, стиснувши рушницю обома руками, пішов на ділянку. Якби хтось зараз мене налякав, то гарантовано одержав би у відповідь дріб. Палець на спусковому гачку так трусився, що я міг пальнути і без приводу.

На ділянці нікого не було. Тепер доведеться йти в будиночок, де, напевно, темно, бо віконниці зачинені, а вся електрика відрізана. Що ж, за цим я сюди і прийшов. А може, ну, його?

Двері виявились незамкненими. Я не знав внутрішнього планування, але, здається, там усього одна кімната, плюс, можливо, крихітна кухня, об’єднана з передпокоєм. Так і сталося. Штовхнувши двері ногою, я виставив перед собою дробовик і зробив крок всередину. Дотепер я нічого не відчув, шосте відчуття мовчало — це міг бути як мій успіх, так і хитрий обман з боку Тіні. Спочатку я нікого не побачив. Я стояв в невеликому передпокої, світло пробивалося від дверей до кімнату, проте освітлювало її не всю.

— Виходь, — тихо сказав я.

Заскрипіли старі пружини, почувся шерех і брязкіт, ніби зачепили каструлі і, через пару секунд в отворі показалася потворна людська фігура. Я відскочив назад на вулицю, натиснувши на спусковий гачок. Заклало вуха. Я відбіг трохи далі і, спрямувавши рушницю на дверний отвір, за яким нічого не можна було розгледіти через пороховий дим, почав чекати. Упевненості що я влучив, у мене не було. Що я бачив, теж не міг сказати. Якесь безглуздя.

— Виходь! — знову крикнув я.

Якийсь час нічого не відбувалося. Я тепер нічого не відчував і цьому традиційно були два пояснення — одне погане, а інше — гарне. Коли дим почав помалу розвіюватися, у отворі дверей з’явилася постать. Якби не бажання зберегти останній заряд, що знаходився в двостволці, я б вистрелив знову. А так змусив себе почекати.

Постать, так і не вийшовши з будиночка, нерішуче завмерла.

— Хто тут? — пролунав переляканий голос Лінди.

— Це я, виходь.

— Це ти стріляв?

— Я. І вистрелю ще, якщо ти не робитимеш того, що я скажу!

Лінда вийшла і зупинилася, не знаючи, що їй робити далі. І це була дійсно вона, тепер я вже не сумнівався. Ось герой — трохи не застрелив звичайну божевільну дівчину. Та ще й на восьмому місяці вагітності.

— Ти чому мені не сказала? — Я опустив рушницю вниз стовбуром і підійшов до неї.

— Про що?

— Не прикидайся, що не розумієш, — роздратовано сказав я. — Чому не сказала, що вагітна від мене?

— Не знаю. А як?

Я не знайшовся, що сказати, лише безсило знизав плечима.

— Він скоро повернеться?

— Льоха?