Розділ «Тінь»

— От, чорт! — я відкинувся на стільці і втупився на майже порожню сторінку електронного документа.

— Що, непруха? — співчутливо поцікавився Славко тоном журналіста, що бачив у своєму житті майже все.

— У голові одна каша, — признався я.

— Піди прогуляйся, — порадив він. — Мені допомагає, та й ти ніби не мутант.

— А може це ти вже якийсь мутант? — спитав я, а про себе подумав, що мені допоможе хіба що гарний сон.

— Ні, я не мутант. Якби я був мутантом, у мене б були б якісь відхилення. Ти що-небудь бачиш?

— Ех, — махнув я рукою і встав із стільця, — усі ви мутанти.

— Ми тут самі, — повідомив Славко.

— Хіба? — Я уважно придивився до порожнього стільця Катерини і, вказавши на нього пальцем, запитав: — А це тоді хто сидить?

Тепер вже Славко махнув на мене рукою і, уткнувшись в монітор, продовжив строчити свою статтю. Судячи зі швидкості друку, головному редактору буде чим зайнятися цим вечором. Я прислухався до його поради і вийшов прогулятися… до туалету. Коли повертався, зрозумів, що мене так і не відпустило. Думки витали десь далеко, і я ніяк не міг зосередитися. Намагаючись відтягнути момент зустрічі з комп’ютером, в коридорі дістав мобільник і набрав свій домашній телефон. Все одно підходив час традиційного контрольного дзвінка, яких за день у мене було п’ять-шість. Зазвичай рівний голос Лінди, що долинав з трубки, мене гарно заспокоював. Незабаром доведеться узяти відгул на декілька днів за власний кошт — пологи на носі, а їх ніяк не можна було пропустити. Краще не відкладати в довгий ящик і сьогодні ж поговорити з шефом. Якось йому пояснити причину, мабуть, він не відмовить.

У трубці почулися довгі гудки. Я чекав.

Чекав.

Чекав.

Поки не зрозумів, що стою вже хвилини дві, а трубку так ніхто й не взяв. Іноді вона не відразу брала трубку, іноді. Але дві хвилини. Я простояв ще хвилини дві, вже розуміючи, що сподіватися нема на що. У голову лізли найнеприємніші варіанти: від того, що вона заснула, до того, що почалися пологи. Але ж я скільки разів говорив їй: «Якщо відчуєш, що почалося — відразу дзвони мені». Адже вона все розуміла, я бачив це по її очах. Тоді що?

— Ну, як — допомогло?

Я підняв очі на Славка, що рухався в мій бік, а точніше, в бік туалету.

— Лайно, — відповів я.

— Так погано?

— Повне лайно, — уточнив я абсолютно без виразу.

— Ну, тоді ти точно мутант, — зробив висновок він.