Розділ «Тінь»

Я озирнувся — усі, крім священика, зібралися навколо й уважно мене роздивлялися.

— Усе гаразд, — сказав я, але нікого цим не обдурив.

Травневе сонечко починало добряче припікати. Мій брудний камуфляж вже не годився для такої погоди, треба змінити його на щось більш літнє. Я лежав на пагорбі, дивився в бінокль… загалом, як завжди. Ось вже три місяці, з тих пір, як знайшов Лінду, я регулярно спостерігав за дачним будиночком, в якому вона жила разом з якимсь молодим наркоманом. Я спостерігав і чекав. Іноді мені здавалося, що я божеволію або вже зійшов з розуму. Навіщо я це роблю? Але завжди знаходився аргумент на користь моїх дій. Я задавав собі питання: ти зможеш просто забути про Лінду? І завжди відповідь була одною: ні. Мене тягнув сюди наш вже кровний зв’язок з Тінню, нерозривний і незнищуваний, як нитка часу, і такий же невидимий.

Я був упевнений, що Тінь не помічає моєї присутності. Тоді, в клініці, у нього було безліч очей і вух, в тому числі і його власні. За час мого спостереження тут, я жодного разу не потрапив на очі його зомбованого наркомана. І самого Тіні я не бачив. Він причаївся, змінив тактику. Двічі він програвав, і тепер вирішив піти іншим шляхом — тихим. Якби не я, йому б вдалося зробити те, що він задумав, він би прийшов у наш світ, і я навіть не можу уявити, що б могло відбутися тоді. Ясно лише одне — нічого хорошого від нього чекати не доводитися. Але навіть не це примушувало мене спочатку довго шукати місце перебування Лінди, а потім терпляче вичікувати потрібний момент, на холоді, під дощем, а зараз — ще й під пекучим сонцем. Нічого, вже не довго залишилося.

Спочатку їх було двоє. Наркоманів. Якось незабаром після того, як я знайшов цю дачу і прийнявся регулярно за нею спостерігати, відбулася досить неприємна історія. Один з наркоманів, Худий, раптом вибіг з будиночка і побіг геть. Чомусь просто до мого лігва. Потім, за ним вибіг другий. Спочатку я вирішив, що це по мою душу, і схопив свою стареньку двостволку, виміняну неподалік у селі у старого на кілька пляшок горілки. Приготувався. А потім худий перечепився. Можливо, випадково, а може, і ні, але це не суттєво. Худий піднявся, але було вже пізно. Тільки коли я в бінокль побачив його перелякані очі, я зрозумів, що він прокинувся, позбувся влади Тіні. Товстий його наздогнав і з ходу всадив ніж в спину. Потрапив невдало, дуже низько і не дуже глибоко, рана виявилася не смертельною. Це не збентежило товстого, і він методично добив свого товариша десятком ударів ножа. Я не став дивитися до кінця.

Тіло він просто закопав під абрикосою. Зовсім не глибоко. Кілька разів його намагалися розкопати собаки, але товстий їх проганяв і відновлював могилу. Якби дачі були у вигіднішому місці, й більшість з них не були б покинутими, то таку дивну діяльність хто-небудь би помітив. Але Тінь недаремно вибрав саме це місце. Я підозрював, що і влітку тут буде не дуже людно. В усякому разі, весною я не спостерігав традиційного дачного паломництва, майже ніхто не стежив за своїм непотрібним тепер добром, і воно поволі заростало. Ідеальне місце. Кращим, мабуть, була б тільки зона відчуження поблизу Чорнобиля.

Я дуже довго шукав Лінду. Спочатку поєднував цю справу з роботою. Звичайно, це відображалося на роботі, але ніхто нічого не питав, вважаючи, що моя втома, і постійні відмови від колективного відпочинку на вихідні, пов’язані з тим, що я ще не відійшов від тієї історії. У чомусь вони, звичайно, мали рацію. Я купив стареньку «Таврію», і на вихідні методично прочісував район за районом, розпитував людей, перевіряв лікарні та клініки. Я вигадав досить правдоподібну історію про зниклу кохану і часто користувався нею, коли навідувався в правоохоронні органи. Паралельно читав газети, шукаючи в них щось, що могло бути пов’язано з Ліндою. У результаті, в одному з відділків міліції Олександрійська я дізнався про вкрадене BMW 3-ої серії, викрадачів — двох місцевих наркоманів, і те, що самої машини так і не знайшли. Я б і забув цей факт, про який дізнався випадково, але, коли в Новоселівці зустрівся з місцевим дільничним, то за допомогою усе тієї ж слізної історії про зниклу кохану, я його розговорив і дещо довідався. Про Лінду він нічого не міг сказати, але за чарочкою місцевої самогонки язик у нього розв’язався і крім довгого обговорення своїх численних родичів, які суцільно були алкашами і ледарями, та проблемних дітей, які саме знаходилися у важкому підлітковому віці, Володя розповів і про BMW. Бачив машину, давно вже. Таких в селі зроду не було. Виїхала у бік дач, а після цього час від часу до села звідтіля приходив то один, то інший, не з тутешніх, підозрілої зовнішності. Завжди пішки, тому стверджувати, що це вони проїздили тоді на BMW, дільничний не міг. Купували продукти і йшли, нікого не чіпали, і Володя їх не чіпав. Я перевірив і виявив те, що шукав. Боячись втратити слід, кинув роботу, сказавши, що захворів. Довелося вимкнути мобільник, оскільки хвороба затягнулася, і мені набридло відбріхуватись, відповідаючи на нескінченні дзвінки. Спочатку я вирішив на все начхати — просто застрелити Лінду без зайвих проблем. Виміняв двостволку. А потім не зміг. Довелося б убивати цих двох наркоманів, Лінду — і ніхто з них, по суті, не був ні в чому винен. А ще я сумнівався. Один раз Лінда вже ожила. Сокира нічим не краща і не гірша за свинець, але сокира вирішила проблему лише на якийсь час. Потрібно було провернути все по-іншому. Угода, згідно з якою одне життя взамін іншого, яке на додачу виявилося нерозривно пов’язаним з третім, — з цим я нічого не міг вдіяти. Але я міг обійти договір і збирався це зробити.

Наркомани забезпечували Лінду всім, що було необхідно. Тепер залишився один. За весь час, що я за ними спостерігав, Товстий встиг помітно скинути вагу — видно нелегке життя під владою Тіні. Мені навіть стало його трохи шкода. Адже й товариша він убив не по своїй волі.

Із будиночка хтось вийшов і я вмить схопив бінокль. Це був Товстий. Він вийшов з сумкою і цілеспрямованим кроком попрямував безліч разів уторованою дорогою до села. Нічого несподіваного в цьому не було — настав час. Покупки він здійснював регулярно раз на тиждень. Я схопив речі й пішов услід паралельною дорогою. Як я встиг переконатися, Лінда іноді виходила з будиночка і, прогулюючись по ділянці, уважно, як мені здавалося, роздивлялася довкола, коли Товстий здійснював традиційний марш до магазину. Він навчився дивитися її очима, коли Лінда спала — це було щось новеньке. Ці прогулянки можна було пояснювати як завгодно, але я сам схилявся до думки, що Лінда в цей час була не Ліндою. Не вірив я, що може бути по-іншому, не вірив, і моя хвора уява з цим погоджувалася цілком. Якби Лінда була сама собою, вона могла б втекти. Якою б божевільною вона не здавалась, однак не була в згоді з власним ненародженим братом, і напевно розуміла, що той збирається зробити. А ще мені було страшно залишатися там, коли Лінда так ходила. Я починав відчувати його присутність, дуже легко, але виразно. Тінь напевно відчував якось простір, і мені здавалося, що ось зараз за спиною пролунає його голос, я обернуся і побачу його примарний силует.

Я майже завжди супроводжував Товстого. І ніколи не намагався вступити з ним в контакт, ніколи навіть не підходив до нього достатньо близько, щоб той міг побачити мене і дізнатися про моє існування. Можна було звичайно спробувати, але я звик до нинішнього стану речей, і як це часто буває в таких випадках, рішення «контактного» питання зависло на невизначений час. Спиною я відчув чужий погляд, обернувся, але ні Тіні, ні Лінди, за спиною не було. Через декілька десятків метрів я вже нічого не відчував.

Я йшов, зрідка зупиняючись, щоб припасти до бінокля і переконатися, що Товстий йде все тією ж дорогою, і думав. Цікаво, що буде, якщо мене з цією здоровенною старою рушницею на плечі помітить хтось з рідкісних дачників? Швидше за все, нічого. А може, повідомлять дільничному, і той почне наводити лад. Якщо Володька зловить мене з рушницею, то в кращому разі відбере, в гіршому ж… Либонь треба дістати пляшку горілки, що лежала в моїй машині, і гарненько підлікувати нерви. Машина стояла не дуже далеко, схована в густій посадці в безпосередній близькості від дач, й ідея виглядала спокусливою. Проте, я не спокусився, і рушив далі.

Недалеко від Новоселівки я сховався в традиційному місці, в кущах, з наміром дочекатися повернення Товстого. Я майже ніколи не доходив до села, коли вистежував його. Це було зайве.

— От, чорт! — я пригадав, що останню пляшку встиг майже допити, і тепер там бовталася рідини хіба що на два пальці.

У горлі одразу пересохло — здається, я починаю спиватися. Цей факт нітрохи мене не збентежив — думати про здоров’я буду тоді, коли все закінчиться, і я залишуся живим. Не довго думаючи, я залишив двостволку і бінокль в кущах і пішов в село. Навіть якщо я зустрінуся з Товстим, то нічого страшного не станеться.

Коли він увійшов до села, я втратив його із кола зору.

Ось він — найближчий магазин, чи не єдиний в цьому невеликому селі. Я ступив на першу сходинку ґанку і побачив, як Товстий виходить з дверей. Наші очі, в всупереч моїй волі, зустрілися. Лише на секунду. Я тут же відвів погляд, зробивши його якомога байдужішим. Товстий пройшов мимо і, здавалося, не звернув на мене уваги. Тоді чому в мене було таке враження, ніби я помітив невиразну іскорку в його погляді, чому так б’ється серце, і холодний піт знову виступив на внутрішній стороні рук. Здається, біля прилавка я стояв цілу вічність, незрячим поглядом втупившись на нехитрі алкогольні напої, що стояли на полицях в достатку.

— Вас що-небудь цікавить? — не витримавши, поцікавилася продавець.

— Так, так, звичайно, е-е…

— Беріть «Смірноф» — він натуральний.

— Давайте, — погодився я, пригнічуючи нескромне бажання поцікавитися тим, що налито в інших пляшках.