Розділ «Тінь»

Десь внизу грюкнули двері і почувся тупіт, і він стрімко наближався. Я нарешті прокинувся і кинувся до дверей. Хотів кинутися, але насилу зміг тільки доштовхнути власне тіло до дверей і впасти там на коліна. Сусід-алкаш вже простягав до мене руку. Мене почало нудити. Я майже зачинив двері, сусід встиг в останню мить їх затримати, і одночасно в під’їзді відчинилося ще кілька дверей, як знизу, так і зверху. Хтось впав, так що завібрувала підлога. Двері поволі відчинялися під натиском сусіда. Я був геть знесилений. У кімнаті щось нерозбірливо крикнула Лінда. У коридорі пролунав страшний крик. Хтось у відчаї крикнув: «Ні!» — здається не я один міг чинити опір. Щілина між косяком і дверима виросла до ширини мого тіла. Я вистрелив. Сусід із перебитими ногами, з якимсь булькаючим звуком, схожим на людський крик тільки, якщо маєш гарну уяву, упав. Добре, хоч не на мене. Я закрив двері одним відчайдушним рухом, майже не сподіваючись що встигну це зробити раніше, ніж молодик з першого поверху, що перетворився на якесь чудовисько, вкрите зроговілою шкірою, досягне дверей.

Я встиг. У двері гучно вдарилося тіло. Я клацнув замком, опинившись у відносній безпеці. Усього лише наодинці з Тінню. Насилу піднявшись на ноги — здригаючись кожного разу, як в двері билося чергове, а може, одне і те ж, тіло — спираючись на рушницю, я пішов в кімнату. І остовпів.

Маленьке, синюшне, покрите слизом, тіло новонародженого лежало в метрі від Лінди, що розкинула в різні боки скривавлені ноги. Дівчина не ворушилася, притулившись спиною до батареї біля протилежної стіни, очі її були заплющені. А ось новонароджений ворушився. І дуже жваво. Він щось робив, і одночасно поволі повз до Лінди, залишаючи на килимі плями слизу. Здається, він виліз з неї зовсім недавно. Немовля різко озирнулося на мене, у мене захватило дух. Він їв її!… З рота маленького монстра стирчала пуповина, і він жував її, поволі просуваючись до тіла Лінди. Шлунок не витримав і стиснувся в неконтрольованому спазмі. Я нахилився і проблювався, як заворожений продовжуючи спостерігати за цією огидною сценою. Малюк посміхнувся мені, зробив декілька швидких жувальних рухів, потім виплюнув пуповину і невміло, але цілком розбірливо радісно вимовив:

— Мені потрібна їжа!

Я нічого не відповів. Не тільки тому, що відповідати не мав наміру, а і тому, що просто не міг зітхнути. По тілу пробігли мурашки, потім хвилею накотила слабкість і я, не утримавшись на ногах, впав.

— І така теж, — вимовило немовля, підморгнувши. Почекай, закінчу з нею, а тоді займуся тобою.

Він вхопився за пуповину ротом і з божевільною швидкістю почав жувати, просуваючись до тіла Лінди ще прудкіше, ніж раніше.

Я вмирав.

У двері барабанили вже декілька тіл, чулися завивання і рев.

По підлозі в трьох метрах від мене повзло немовля — до матері йому залишилося зовсім трохи. Але зустріч їх буде не такою приємною, як це відбувається звичайно.

Лінда різко розплющила очі, погляд її був спрямований прямо на мене. Я майже нічого не бачив. Тільки її очі тонкою ниточкою з’єдналися з моїми. «Зупини!» — говорили вони. Я майже не відчував тіла. Груди сіпалися в спазматичних спробах наповнити легені повітрям. Це був кінець.

«Убий!»

Я зітхнув. Повітря влетіло в легені подібно до бомби, що розірвалася, подібно дощу, що випав в пустелі. Одне велике глибоке зітхання. А потім ще одне і ще, і ще…

«Убий!»

Двостволка була важкою, як надгробна плита.

Вхідні двері затріщали і з гуркотом випали. Почувся переможний рев кількох горлянок.

Я докрутив лежачу на підлозі двостволку у бік немовляти і швидко засунув один заряд. Якраз в дупу. І вистрілив. Немовля відлетіло до стінки, і, ударившись об неї, поряд з Ліндою, завмерло безформною купою, здивовано витріщивши на мене очі. А я дивився лише на Лінду. Дісталося і їй, хоч і значно менше, ніж Тіні. У повітрі повисла тиша. Я озирнувся — тварюки поволі відступали, невпевнено озираючись один на одного. Вони мінялися прямо на очах.

Сили швидко поверталися до мене. Я встав, відчуваючи мало не ейфорію, відкинув тепер уже непотрібну рушницю і наблизився до Лінди. Вона ще дихала, намагалася дивитися, але очі вже неслухняно закривалися. Я підхопив її скривавлене й навдивовижу легке тіло й пішов до виходу. Монстри кудись зникли, розчистивши прохід, тільки на сходовій клітці лежав сусід зверху і стогнав, вхопившись за ногу. Я зробив його інвалідом. Насилу тримаючись на ногах, я спустився до машини, посадив на переднє сидіння Лінду, абияк зафіксувавши її ременем і, оббігши машину, сів на місце водія.

— Я хочу спати, — ледве чутно прошепотіла Лінда, не розплющуючи очей.

— Уже скоро, — пообіцяв я, — але ще не засинай.