Розділ «Тінь»

Я швидко розплатився і, підхопивши пляшку, боязко пішов до виходу.

— А закуску? — не надто сподіваючись на дивного покупця, сказала навздогін продавець. Я навіть не озирнувся.

Вийшовши з магазину, я не побачив Товстого, але від цього не стало легше. Я вже проклинав ту мить, коли мені в голову прийшла думка піти за ним в село, трохи не викинув пляшки, але вчасно стримав негідний порив. Я вийшов з території села і пішов до кущів, де залишив рушницю і бінокль. Товстого видно не було, і це було незрозуміло — простір за селом проглядався на велику відстань, а він не міг далеко піти. Ходив він завжди тією самою дорогою. Швидше за все, Товстий ще в селі, можливо, пішов до іншого магазину, не знайшовши чого-небудь в цьому, врешті-решт йому могло знадобитися ще щось крім продуктів. Ну, і гаразд, я навіть почав заспокоюватися. Коли я дістався до своїх кущів і забрав речі, то зовсім заспокоївся. Випити, проте, було слід, але потім, увечері в машині, в якій я і ночував.

Спочатку я думав повернутися до того місця на пагорбі, з якого традиційно спостерігав за будиночком, в якому жили Лінда і наркоман. Але потім передумав і вирішив дочекатися Товстого на віддалі від того місця і, лише переконавшись, що він повертається, піти услід. Я зайшов на територію дач і сів на кам’яну підставу огорожі, щоб не світитися здалеку. Почав чекати.

— І що ти тут видивляєшся?

Я підстрибнув і, обернувшись на голос, який пролунав з території дачі, огорожу якої я так необережно вподобав, втупився на Товстого. Націлити на нього рушницю я не встигав — його пістолет вже дивився прямо на мою голову. До серця із запізненням почали просочуватись страх і відчуття прикрості. Чого було більше — думати про це я не мав часу.

— Ти не мовчи, мудак, — поквапив мене Товстий, поволі, але упевнено підходячи ближче, — а то я вирішу, що ти вже зажився.

— Не стріляй, — сказав я перше, що прийшло до голови.

— Ну, це не тобі вирішувати.

— Я ж тобі нічого не зробив. Я полюю тут, ось, — труснув я двостволкою. — Давай піду і забуду, що тебе бачив. Нормально?

— Ні, мудак, не нормально.

— Але, я ж тобі нічого не зробив! Давай вчинимо по-розумному. Я ж навіть не знаю, хто ти і не хочу знати.

— Я б тебе відпустив, але…

— Що, але? — не дочекавшись відповіді, з неприхованою надією запитав я.

— У Адама до тебе є претензії, — з мерзенною усмішкою відповів він.

— У кого?

— Адам — це він себе так називає. А тобі він, що — по-іншому назвався?

— Можливо, — тупо сказав я. Адам — пекло. Щось в цьому є. Здається, час темнити закінчився, час розкривати карти. Ось тільки розклад не на мою користь сторону, та й парочка джокерів у нього явно є. А я сподівався, що Товстий просто зомбі — такий, що н нічого гаразд не усвідомлює і не відповідає за свої дії. Здається, я помилився.

— Я не знаю ніякого Адама.

Товстий мовчав, з тупою цікавістю витріщившись на мене, немов бажаючи почути, що ще може сказати цей мудак.