Розділ десятий Joaquina Beach Party[59]

Усе відбувається у такий спосіб. За день-два до запланованої вечірки спеціальний менеджер (переважно, сексапільна дівчинка з дуже приємним голосом) об’їжджає всі готелі та хостели, де робить оголошення про запланований захід. Ті, хто бажає потрапити на нічну «паті», записують свої імена у спеціальний список і відразу платять за вхід. У призначений день, приблизно об 11-ій вечора, диско-клуб виділяє спеціальний автобус (часом навіть декілька), який об’їжджає всі готелі, забираючи клієнтів на вечірку. О 4:00 ранку той самий автобус розвозить усіх назад.

Як бачите, все дуже просто, зручно і головне — безпечно…

Під вечір другого дня у мій хостел завітала симпатична пишнотіла бразилійка з виразистою фігурою та велетенськими круглими очима. Свій невисокий зріст дівчина цілком і повністю компенсувала напористістю та завзяттям. (До речі, на її візитці, яку вона вручила мені при зустрічі, значилося прізвище «Soroka». Я поцікавився, чи не має вона родичів серед росіян чи українців. Виявилось, що дід бразилійки колись давно емігрував з України. Вона сама, на жаль, не розмовляє українською, але її мама ще й досі володіє мовою.)

Згадана дівуля провела в хостелі майже годину і весь цей час займалася тим, що ловила постояльців і рекламувала їм якусь зіркову вечірку.

— Привіт, як справи? — починала вона, вхопивши за руку якогось постояльця. Не давши йому оговтатись, вродливиця перла в наступ: — Ти тут давно? О, щойно приїхав! Чудово! Завтра на острові грандіозна вечірка — Жоакінья біч-паті! Ти не чув про Жоакінья біч-паті? Не може бути! Неможливо побувати на Санта-Катарині і не відвідати цю легендарну подію! Чудова музика, неперевершене світло, безкоштовні напої! П’ять годин екстремальних веселощів! Усього за вісімдесят реалів! Послухай, це ж унікальна пропозиція! Достатньо лиш поставити своє ім’я… Ось тут…

Вона продовжувала в такій манері, поки нещасна жертва, застукана зненацька в одному з коридорів хостелу, не капітулювала.

Мене Сорока перехопила біля виходу в той момент, коли я збирався змотатися в супермаркет купити собі щось на вечерю. Всунувши мені в руки візитку, бразилійка зачала свій експресивний монолог. Однак я не збирався на диско-паті, а тому відразу обірвав її, чемно переключивши розмову на з’ясування походження її прізвища. Все, може, і обійшлося, коли б у цей час повз мене не просунувся Стіві.

— Агов, Стіві! — махнув я рукою, на якусь мить відвернувшись від Сороки. — Ти був минулого тижня на Жоакінья біч-паті? Це щось цікаве? Варто туди пертися чи ні?

Реакція хлопця була доволі несподіваною. Стіві зблід і напружився. Він так міцно стиснув губи, що вони аж посіріли. Його очі вчепилися в моє лице, і я виразно розрізнив у них… переляк змішаний з відчаєм. Зрештою хлопець трохи нахилив макітру вбік і багатозначно тицьнув пальцем на бинти.

— Не зрозумів… — промовив я.

— Жоакінья біч-паті, — тихо пояснив Стіві.

Його нижня губа помітно тремтіла. Затим хлопець кілька разів смикнув свою незугарну майку.

— Бачиш майку? Якесь дрантя, а не майка, еге? А в мене колись була класна футболка. Моя улюблена.

— І що?

— Нема, — коротко відрубав новозеландець.

Мене огорнуло дивне відчуття, що я достеменно знаю відповідь на наступне питання. Та проте запитав:

— Де вона?

Стіві багатозначно захитав головою.

— Жоакінья біч-паті…

Потому хлопець опустив погляд униз і підняв ліву ступню, ткнувши на свої похідні кросівки, товсті, незграбні, з масивною підошвою, дуже недоречні у таку спеку.