Розділ десятий Joaquina Beach Party[59]

Для проведення вечірки вздовж усього пляжу відгородили чималу територію. Всередині розмістили критий бар та підвищену площадку для ді-джеїв. По периметру, захищені додатковою дротяною загорожею, стояли височенні чорні динаміки. Колонки гриміли настільки гучно, що дрібний пляжний пісок довкола них здригався, наче під час землетрусу. Над ними організатори натикали безліч різнокольорових прожекторів, котрі металися туди-сюди і блимали у такт оглушливій музиці. Інше кільце яскравих світильників смикалось на металевій рамі, встановленій над ді-джейською платформою.

Пляж загородили з трьох боків, вихід до моря лишався відкритим. Завдяки цьому можна було танцювати і розважатись, стоячи по пояс у воді. Щоправда, зовсім недалеко від берега проходила лінія буйків, вздовж якої постійно курсували два моторних човна з рятувальниками. За буйки суворо заборонялося запливати. Так організатори піклувались про безпеку захмелілих учасників вечірки.

Спершу все йшло точно так, як описував Стіві. Весело, запально, гамірно. Не встигнувши зробити півдесятка кроків по піску, який ще зберігав у собі денне тепло, я закляк із роззявленим ротом. Переді мною постало юрмисько молодих людей, які екзальтовано дриґались і вихилялися в такт шаленій музиці. По натовпі ковзали яскраві промені, зрідка прокручуючись і зависаючи на одному місці. На перший погляд, цілком буденна клубна «тусовка», але я без перебільшення отетерів, головним чином через те, що серед цього наелектризованого юрмиська були дівчата. І дуже непрості дівчата, я вам скажу. Я протер кулаками очі й трохи відступив назад, все ще не вірячи, що мені не мариться. Приблизно дві третини осіб жіночої статі, що гицали в даний момент на піску, були звичайними бразилійками, котрі фігурою та чарівністю нічим особливим не вирізнялися від перуанок, француженок, шведок чи, скажімо, британок. Зате решта… решта сяяли посеред юрби, немов коштовні діаманти, розкидані на темному шовковому тлі. Стрункі, а водночас із апетитними округлими формами, з повними губами й точеними носиками, чудово засмаглі, усміхнені, розгнуздані й веселі — вони скидались на казкових німф, а рухались, немов професійні моделі. Більшість дівчат не мали на собі нічого, окрім мініатюрного купальника. Більше того, вони намастились олійкою, через що їхні оголені тіла еротично зблискували у півтемряві пляжу. Дивлячись на їхні відверті костюми, екзоттичну бразильську вроду, непередавану манеру рухатись, яка так і підбивала скинути з себе всі умовності і кинутися в танець, я далі не вірив власним очам — настільки все було сексуальним. Таке враження, наче всіх красунь, яких так не вистачало мені під час мандрів іншими регіонами Бразилії, зібрали нині на praia Joaquina! І це було просто немислимо: чарівно, фантастично, гаряче!

Але…

Існувало одне невелике «але».

Побачене породило в мені напрочуд сильне відчуття нереальності всього того, що відбувається. Надто сильно вирізнялися чарівливі бразилійки поміж інших дівчат, як зовнішнім виглядом, так і поведінкою. Стількох прекрасних дівуль я не бачив на жодній дискотеці в Києві. Завжди є запаморочливо гарні, є просто красиві, а є не дуже, але ніколи не буває, щоб третина всіх дівчат на танцмайданчику мала зовнішність найкращих моделей з «Penthouse». Крім того, я майже відразу зауважив, що вони танцюють ніби самі по собі. Біля жодної з них не було хлопця. Побачити сотню найвродливіших бразилійок та ще й без супроводу накачаних бойфрендів-мачо — то взагалі ні в які ворота не лізе. Такого не буває навіть уві сні!

Я помітив, що австралійці, які проштовхались на огороджений майданчик слідом за мною, так само вклякли, пороззявлявши роти. Кілька секунд вони лиш чухали черепки, не маючи належних слів для вислову своїх емоцій.

— Агу! Агу! — зрештою футболісти почали гугукати мов мавпи, від задоволення гамселячи себе долонями по грудях та стегнах.

— Це що, корпоративна вечірка журналу «Playboy»? — підозріло запитав я одного з хлопців.

— Не знаю, — промимрив він, нестямним поглядом пожираючи дівчат, — але мені це страшенно подобається! I love Joaquina!

Бідолашка, він ще не знав, що менш ніж за півгодини кричатиме про те, як ненавидить всю Бразилію в цілому і вечірку на пляжі Жоакінья зокрема.

Відтак, широкоплечі хлопці, ні секунди не вагаючись, вклинилися в натовп. Кожен з них миттю вибрав собі бразилійку і почав незграбно витанцьовувати навколо своєї обраниці. Я стояв віддалік і слідкував за ними. Шосте чуття підказувало, що незабаром почнеться щось цікаве.

І я не помилився.

Хтось із футболістів геть очманівши від своєї красуні, яка вигиналась перед ним, при цьому ще й манливо посміхаючись, простягнув руки, вчепив дівчину за талію і притиснув її до себе…

Я навіть не знаю, звідки вони взялися. Не встиг я змигнути оком, як перед парочкою зринули два дебелих охоронці в білих футболках з синіми написами «Joaquina B.P. — Security». Чоловіки виявилися не просто плечистими чи кремезними, вони були справжніми гігантами. Не церемонячись, охоронці грубо відірвали хлопа від дівчини і вивели його з натовпу. Австралієць голосно верещав і пручався.

Але це ще не кінець історії. Помітивши, що над їхнім товаришем чиниться насильство, решта компанії негайно кинулась йому на підмогу. Двоє прудко наскочили на «пляжних церберів» і, розмахуючи рухами, почали щось їм доводити, тицяючи пальцем то на свого постраждалого товариша, то на дівчат у розпашілий гущині юрмиська. Інші двоє обачно трималися трохи осторонь.

Нині, пригадуючи всі події тієї ночі, я гадаю, що ситуацію можна було вирішити полюбовно, цебто без подальшого застосування сили. Одначе проблема крилася не в охоронцях, проблема була у хлопцях з Австралії, котрі забули, що вони не у себе дома і що намагання в ультимативних і нахрапистих тонах з’ясувати стосунки з ревнителями порядку на бразильській вечірці є далеко не найкращою ідеєю. Словом, закінчилось усе тим, що трьох непокірних австралійців (зачинателя та двох його найпалкіших заступників) скрутили у баранячий ріг, вивели з території вечірки і грубо спровадили геть. Потому велетні-охоронці повернулися, підійшли до тих двох, що лишились на пляжі, і дуже довго щось їм пояснювали. Рештки бравої австралійської компанії, потупивши погляди, сумно кивали. Завершивши читати нотації, «пляжні цербери» покинули хлопців напризволяще і зникли.

Двоє футболістів, понуро опустивши голови, підійшли до мене. Либонь, вони шукали хоч якоїсь підтримки.

— What the fuck? What the fuck, ha, man? It’s impossible! — бубнів один з них, гнівно зиркаючи навкруги. — How could they… how could they… [62]

— It’s not fair… [63] — бурмотав інший.