Розділ «Частина друга»

– Я поет. Карамзін моє прізвище.

– Приємно буде порозмовляти з вами. Новикова знаєте?

– Новикова всі знають. Я ж, до того, в нього ще й мешкаю.

– Он як… – І професор замовк, довго мовчав, потім промовив півголосом, наче сам до себе: – Я давно звідти, тільки добирався сюди не поштовими дорогами, а переважно на вітрилах.

Більше не озивався. Не смів порушувати мовчанки й Карамзін, хоча вельми цікаво було докладніше дізнатись, що це за людина, яка ось опікується ним.

Але незнайомий мовчав, попливши в думках тими холодними морськими шляхами до обителі, де нічого не міняється і час стоїть на місці, де людям однаково: нинішній це рік на світі, давноминулий чи прийдешній…

Розділ другий

Задубів у снігах маленький соловецький світ – ніби навічно. Студене море, втиснуте углиб товстим льодовим покривом, десь там, всередині, ще моцувалося, уперто повзло на берег, але безсиліло на цупкому морозі й роззявленими пащами крижин застигало перед самими стінами кремля. Знесиліли берези і ялиці у зледенілому снігу; шпилі соборів і дзвіниць проклювали тріскучий туман, намагалися доп'ясти до неба, якого давно вже тут не було видно; густа тиша лягла на острови, і хіба ще тільки каркання ворон та бамкання дзвонів порушували мертвоту далекого відлюддя.

Жив усе-таки соловецький світ: над лісами й озерами в гущі промерзлої мряки сповіщало про його життя гайвороння, а в монастирі – мідний благовіст, який нагадував зсудомленій лютою білизною природі, що хай лише скресне крига – і знову виповзе з монастирської утроби той самий чорнорясий рід, до якого вже тут звикли і земля, і небо.

Люта була на Соловках зима 1787 року.

А в глибокому казематі Головленкової вежі – душно.

Кру-кру…

Вже більше ніж десять років волає старий вожай до темного неба, а небо низьке, тисне на тім'я і мовчить, і ніколи вже не відізветься хоча б далеким відлунням журавлиного крику.

Тільки раз, коли вперше виводили на Спаса, обізвався хтось: «Батьку!»

Кру-кру… А у відповідь жалібному ячанню – лише монотонне цокання потьомкінських дзиґарів, а вибивають вони завжди одні й ті ж слова, до яких не можна звикнути, та й примусити їх говорити інше теж несила: «Дослужився, дослужився, дослужився…»

Розбити б їх об стіну, ба ні, старий заводить їх щодня, щоб слухати хоча б цей голос.

Душно в казематі, бо в'язень заощадив зі свого щоденного карбованця трохи грошей і через городничого Іларіона упросив нового архімандрита перекрити стелю в казематі: текло, морозило, зітлів од вільгості козацький одяг. Змилостивився архімандрит – видав в'язневі арештантський одяг, а в'язні-старообрядці утеплили яму. Тепер в ній душно.

Чий то був голос? Хтось тут є… Якийсь козак, що його знає. Хто він і де сидить? Але вартові – Матвеев, Михайлов і Нестюков – німі. Тільки Соханов, коли приходить його черга подавати колодникові їжу, мовить кілька слів пошепки, і так любо стає Калнишевському, що чує людську мову, бо у вічному мовчанні можна б її й забути.

– Я дам тобі заощаджену половину річного тюремного жолду, тільки скажи, де той колодник, що окликнув тоді мене на Спаса, і хто він.

Але Соханов мовчки головою похитує, а по очах видно, що знає, та не скаже, заклятий страхом. І старіє вже солдат, тож у могилу понесе зі собою таємницю, якої в'язень однаково виказати не зміг би, але яка йому потрібна, мов повітря, щоб мав за що схопитися у цьому порожньому й нескінченному житті.