Розділ «Частина друга»

– Мосьє, – повернув голову постиліон, – раджу вам зняти циліндра, щоб не наразитися на неприємності.

Карамзін мовчки послухався поради, сторожко позирав на озброєних чоловіків, що вешталися вулицями – довгоштанні, у червоних шапках, у в'язаних беретах з пришпиленими малиновими кокардами. Вони похмуро супроводжували поглядами поштовий диліжанс, у тих поглядах відчувалися владна суворість і зверхність; зіщулюється внутрішньо чужинець від непевності, хоч зовні тримається гордо й незалежно; диліжанс пробирається вузькими вулицями, минає готичну церкву, а далі нема проїзду – дорога загачена людьми.

Навпроти собору стовпище: крик, регіт, лайка, грюкіт. Із десяток чоловіків, піднявши на руки колоду, таранять двері монастиря; натовп обступив посеред вулиці церковну карету, стягають зі сидіння до смерті переляканого прелата, хтось подає йому кухоль пива, примушує випити.

– Пий за здоров'я нації! Vive la nation![29]

Прелат бере кухля тремтячими руками, п'є.

«Господи, – жахнувся Карамзін, – якби Руссо дожив до нинішнього дня, він став би першим ворогом революції».

Просить постиліона, щоб той завертав, але вже пізно: два озброєні молодики підходять до диліжанса, відчиняють дверцята, безцеремонне смикають подорожнього за полу каптана.

– Хто ти?

– Я… я російський підданий, ваш гість… – затинається Карамзін, дістаючи з кишені документи.

Озброєні молодики переглянулися у нерішучості, один повернувся до гурту – певно, порадитися, що робити з іноземцем. Цієї миті Карамзін помітив високого чоловіка в чорному капелюсі й фраку – він стояв осторонь натовпу і спостерігав за диліжансом. Почувши мову чужинця, чоловік швидко підійшов і, придивляючись до обличчя Карамзіна, спитав:

– Ви з Петербурга?

– З Москви, мосьє.

– Постиліон, повертайте на он ту вулицю, – показав незнайомий рукою й сам сів у диліжанс.

Був це чоловік середнього віку, з шляхетним обличчям, якого вже торкнулися зморшки, з-під капелюха виглядала сивина; він дивився поперед себе, наче його зовсім не обходив сусід, і вкрай стривожений Карамзін спитав:

– Що це все має означати?

– Не турбуйтеся, – заговорив незнайомий московською. – Вас ніхто не зачепить. То лише на початку такий нелад, завтра припиниться всіляка сваволя, і нахаби будуть погамовані.

– Ви… ви звідки так добре знаєте російську мову? – спитав уражений Карамзін.

– Я професор Королівського педагогіуму в Страсбурзі, а родом з ваших країв. Куди прямуєте?

– До Парижа. Але тепер… уже й не знаю.

– Мені теж треба до Парижа. Якщо дозволите, поїду з вами. Вам буде безпечніше в товаристві французького підданого. А з ким маю честь: вчений, художник?