Розділ «Частина друга»

– У чому полягає твій артистизм?

– Я – падлюка.

– Ха-ха! Та хіба ти один такий?

– У тому й річ, що ні. Всі падлюки. Та хто ж до цього признається? А я один серед усіх є таким підляком, який цим, коли вип'є, пишається… Від покійного князя Таврійського я навчився наслідувати чужі голоси. І уявіть собі: розмовляю голосом вашого ворога й при тому б'юся у груди, що я мерзотник. До сказу доведу його!

– А ти й справді цікавий оригінал.

– Ви не подумайте лише, що я лукавлю, я падлюка справжній. Якщо не вірите, можу привести вам свідків.

– Не треба, ні, я повірив… А що ти говориш про себе, коли тверезий? – примружився Зубов.

– Думаю те саме, – відказав Трещокін, – але мовчу. Взагалі ж, я переконаний у тому, що єсьм людина чесна, бо чи ж багато серед нас таких, що признаються до правди?

– Гаразд, будеш у мене блазнем, – махнув рукавичкою Зубов і подався до карети.

Трещокін підбіг за ним, схопив за полу сурдута.

– Ваше сіятельство, – зам'явся товстун, – звеліть лише вашим слугам, щоб не надто поштуркувалися мною. Якийсь час я був дворянином і, хоч із дворянських списків викреслений, залишаюся ним у душі. І за справу дворянську готовий на будь-яку жертву, відданіше, ніж деякий гербовий…

– А-а, так це ти той, якого кріпаки відшмагали!

– Не глузуйте з чужого нещастя. Кого ще не шмагали, того відшмагають.

– А ти тримай язик за зубами, бо я крутий… Що ж, ти й справді цікавий тип. Але я ще не чував про блазнів-дворян, як тут бути?

– Зате добре знаєте дворян-блазнів. Хіба вже аж така велика різниця між ними? Одну справу роблять: живуть, щоб бути опорою державі.

Зубов смикнув головою, звів ногу, щоб дати стусана в живіт товстунові, але очі в Сеньки світилися так невинно, він так свято вірив у те, що говорить, що вірою своєю ублажив фаворита, і той наказав слугам:

– Проведіть його до покоївок, хай помиється, і дайте йому жерти.

– Доземне спасибі, ваше сіятельство! – підскочив Трещокін і покотився до палацу попереду слуг.

У будинку Карамзіна в Москві по суботах збиралися служителі муз. Сюди могли приходити зовсім юні літератори за дипломами на письменницьке звання, тут постійними гостями були вчені, музики, придворні вельможі, великосвітські красуні й гусарські поручики.

У невеликій карамзінській вітальні вміщався великий світ: тут у повазі була московська мова, розмовляти французькою вважалося непристойністю, і ніхто, звісна річ, не грав у карти.