Розділ «Частина друга»

Цілковите взаєморозуміння і спокій панували на літературних вечорах у домі Миколи Михайловича. Було від цього легко, ніхто не витрачав моральних сил на суперечки; колишньої ворожнечі між письменниками, як це було за Радищева й Новикова, не стало, і часто літературний метр, підвівши гордо голову, виголошував тоста за злагоду в письменницькій громаді.

У салоні Карамзіна вміли поважати один одного. Сам Микола Михайлович, автор знаменитої «Бідної Лізи» й редактор альманаху «Аглая», біля якого згуртувалися найкращі літературні сили Московії, розмовляв з колись відкинутими на літературні загумінки Богдановичем і Козодавлєвим як з рівними і терпляче вислуховував здитинілого Хераскова. Наїжачений Василь Капніст, що співпрацював у карамзінському альманахові, ще вряди-годи під час найзлагодженішої розмови кидав дошкульні репліки, проте – аж дивно – ніхто на нього не ображався, і навіть найглузливіша епіграма Капніста сприймалася як добродушний жарт.

Ніхто не забороняв розмовляти про ув'язнених Радищева й Новикова: вони вже відійшли в історію, про них згадували в минулому часі, говорили про їхні помилки й заслуги, проте більше уваги віддавали насущним питанням. Карамзін висунув гасло: прославити благородство закріпаченого мужика – основу основ московської держави.

Альманах «Аглая» проголошував любов до меншого брата; по неділях москвичі ходили на прощу до потічка, в якому втопилася бідна Ліза; літературний метр упивався авторитетом, дякував провидінню, що допомогло йому вивести московську літературу з небезпечних джунглів, куди завели її республіканські словоблуди, і прямував тепер до європейських висот між Сціллою і Харібдою.

Та ось на одній суботній вечірці з вуст колючого Капніста пролунала фраза, що приголомшила всіх і котру треба було пропустити повз вуха, щоб не порушити тієї розумної рівноваги, якої так важко домагався Карамзін.

– Панове, у Петербурзі на Сенатській площі спалено вісімнадцять тисяч книг!

Присутні на вечорі літератори схопилися з місць і закам'яніли; повідомлення було неймовірне, неправдоподібне, супроти такого лиха всі інші біди здалися марними. Засуджений на довічне ув'язнення Радищев – нещастя, ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці Новиков – велика прикрість, висланий зі столиці Крилов – теж не втіха, але ж то – люди, вони встигли щось-таки зробити, і на їхнє місце стануть інші. А спалення книг – лихоліття, бо вони втрачені назавжди і ніхто ніколи не поверне їх людству. Навіть найшкідливіші книги – документ часу, і якщо цей документ пропадає – хто коли зуміє відтворити обірвану ланку в ланцюгу культурного процесу?

Це розуміли всі. Очі зустрілися з очима, очі никли перед очима, стояли всі мовчки, немов злочинці, спіймані на гарячому, хоч були й не винні у злочині. Кожен хотів запротестувати, обуритися, але ніхто не наважувався вимовити й слова, бо в літературному салоні Карамзіна міцно вселився боязкий спокій, і зрушити його можна було хіба що ціною самопожертви, для якої ці люди відваги не мали; кожен усвідомлював, що своєю мовчанкою підтримує злочин, та однаково ніхто й не писнув, бо таки жаль було збурювати благословенну тишу, що панувала серед письменницької громади, і служителі муз умить знайшли виправдання для себе: лиха однаково не направиш, книги згоріли, їх більше немає, що тепер поможе крик?

Карамзін промовив тремтячим голосом:

– Нам треба мужньо перенести це лихо в ім'я вищої мети. І хай воно буде нам наукою: не граймося з вогнем. Створюймо книги, які б не треба було спалювати.

– І з ними – сірими, пустопорожніми – до вищої мети? – заволав Капніст. – І ми ними заповнимо створену порожнечу?.. Панове, ми повинні тут же запротестувати проти самого факту спалення книг, щоб воно не могло повторитися. Бо що ми залишимо нашим спадкоємцям? Що може створити навіть геній, якщо він боїться вогнищ інквізицій і причіпок невігласів та святенників? Що, зрештою, зробили ви, Миколо Михайловичу?

– Як ви смієте? – кинувся Карамзін. – Ви тільки й знаєте фіглювати зубоскальними епіграмами, а я перший, так, перший у Росії облагородив покривджену кріпачку!

– Ви облагородили дворян – тих сентиментальних панянок, які щонеділі ходять до «Лізиного потоку» проливати сльози розчулення, – відказав Капніст. – Ви обдурили читача і ту ж саму кріпачку.

Карамзін насилу стримував себе: літературний метр повинен у найкритичніших випадках зберігати спокій. Він з ненавистю дивився на Капніста, а у вухах проти його волі зашелестіли слова хворого Новикова, якого він незадовго перед арештом провідав у Авдотьїні: «Ваша філософія, Миколо Михайловичу, холодна, як і ви самі. Визнання рівноправності почуттів бідних і багатих, зрівняння станів перед вівтарем почуттів не йде у вас у парі з любов'ю до знедолених, з бажанням допомогти їм. Ваша любов абстрактна, умоглядна і, зрештою, фальшива».

«Брешете ви всі, невдахи й заздрісники…» – заспокоював себе Карамзін і вперше відчув неприховане вдоволення від того, що Новикова немає, і що нема Радищева, і добре було б, якби не стало… Переборовши спалах люті, Микола Михайлович промовив, покусуючи губи:

– Василю Васильовичу, ви б'єтеся чолом об мур, а мур міцніший від вашої голови. Я не здивуюся, якщо станете сусідом Миколи Івановича…

– Сьогодні не ваші, а його й радищевські літературні салони роблять честь письменникові, – спокійно відказав Капніст. – Не кожен лише має мужність заходити до них. Але я не заходитиму й до вашого. Не вважайте мене більше співробітником «Аглаї».

Хворий Новиков, зломлений безнадійною депресією, проводив безмежно довгі дні у шліссельбурзькому казематі. Його забрали тоді, коли він на це зовсім не чекав. Колись усього сподівався, боявся і був готовий до найгіршого, потім утомився вічним очікуванням небезпеки й поклав собі назавжди відійти від журналістської діяльності. Він не знав, що царі нічого не забувають…

Тепер, серед тюремного безпросвіття, уся його колишня робота й боротьба здавалася нікому не потрібною й наче нереальною: Новиков нині не зміг би назвати навіть книжок, які видав і котрі згоріли. Вимовлені й написані слова канули, здавалось у порожнечу: ніхто їх не почув, не прочитав, нічийого серця вони не діткнулися і тиранів не спам'ятали, а слова Козельського, якими Микола Іванович підбадьорював себе в житті – «зміниться п'ятдесят королів, поки філософ діждеться такого, що скористається його працями», – звучали тепер пустопорожньою фразою.

Реальною була тюрма. Який він був наївний, коли думав, що поворухне нею! Зерна його розуму впали в мертвицю, яку місять раби і зводять із того місива палаци, казарми й тюрми. Жодне зерно не проросте в тій глевтусі ніколи.