Розділ «Частина друга»

Кати чекали на допомогу, а юрба, що могла будь-якої хвилини розтерзати конокрада, старовіра або вбивцю, глухо мовчала, і жодна рука не підвелася на німі речі, в яких таїлася недосяжна їй мудрість.

Аудитор зійшов з підвищення, розлючені кати кидали книгу за книгою у вогонь, вогнище то пригасало, то знову спалахувало, а натовп мовчав і згодом почав розходитися.

Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум'я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.

– Мудреців удавали, кирпи гнули, а нас за дурнів вважали! Маєте, маєте, маєте! Скінчилося ваше, скінчилося!

Однак товстун скоро втомився, сів на підвищення; утираючи піт, віддихувався, а відпочивши, загорланив, показуючи на змалілу гору книг:

– Тепер без цього сміття усі стануть однакові – звіздарі й дурні! Ха-ха! Всі до одного – падлюки! А то рила задирали: ми вчені, ми мудріші за королів і блазнів! Нате ось, викусіть, – він тицяв поперед себе дулю. – Тепер усі – падлюки!

Він замовк, п'яними очима водив по спорожнілій площі, а коли зір його зупинився на коричневій покрівлі Таврійського палацу, щось ураз згадав собі, підвівся й поквапився у бік Двірцевої набережної.

Платон Олександрович Зубов готувався до Безбородька на бал. Катерина звеліла відзначити в один день дві знаменні події: перемогу над Костюшком – бенкетом, гільйотинування Робесп'єра – спаленням книг просвітителів. Це дике аутодафе організував сам Зубов. Стоячи на балконі, він здалеку спостерігав, як збирався і розходився натовп, як горіли книжки – ексцесів ніяких не було, можна розпочинати й бенкет.

До Таврійського палацу, що дістався у спадок по Потьомкінові новому фаворитові, підігнано карету. Молодий управитель Московської імперії у супроводі камер-юнкерів вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз. Втім із-за рогу викотився товстий бочкоподібний чоловічок, обличчя його звідкись було Зубову знайоме; товстун загородив фаворитові дорогу, схиляючись у пояс.

– Геть з очей! – прикрикнув Зубов, але чоловічок не вступався, підвів масні очі й промовив:

Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум'я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.

– Вислухайте мене, ваше сіятельство. Я, єдиний з усього того нікчемного натовпу, допомагав катам її величності шпурляти у вогонь крамольні книги.

– І ти прийшов просити за це в мене плати, інквізиторе?

– Ні, я хочу служити вам.

– Звідкись знаю тебе, – поморщився Зубов. – Як тебе звати?

– Сенька Трещокін.

– То як ти насмілився, потьомкінський блазню, підходити до мене?

– Не лайте, не знаючи моїх здібностей, ваше сіятельство…

– Що ж ти вмієш крім обжирання, огидо? – полагіднішав Зубов.

– Я можу зображати ваших ворогів такими, якими вони є насправді, – в їхній присутності, і ніхто не буде чіплятися.