Розділ «Частина друга»

– І умре Павло через п'ять літ.

Віщунові вмить заткали кляпом рота, закували в кайдани й відвели назад до каземату.

Архімандрит Самарського монастиря Кирило Тарловський не мав уже сили відправляти заупокійну службу по Катерині. Худий, наче мощі печерських святих, він лежав у своїй келії, немов прикутий до постелі, й схожий був на мерця, зате в живих великих очах світився тихий спокій людини, яка за життя зробила на цьому світі все, що могла.

Монахи принесли йому вість про смерть цариці, він кволо усміхнувся, мовив:

– Відправте тиху Службу Божу, а я, коли вже зустрінуся з нею на тому світі, проспіваю їй там і тропарі, і кондаки… А тепер покличте до мене послушника Павла.

Тарловський насилу підвів з подушки голову, коли увійшов Любимський, кивнув йому, щоб присів на прічу. Запитав згодом:

– Закінчив писати, сину?

– Написав що знав, отче.

– Що думаєш тепер чинити?

– Я весь час очікував звістки, а бачу, що дарма. Немає вже, напевне, їх. То надумав пробратися до Львова. Я говорив вам про Львівський університет, друкарні… Та й Україна то – не чужина.

– Добре ти надумав. Їдь туди, і то вже нині. Тепер якраз вдячний момент – хвилина межицарствія. У такий час поліція завжди буває нерішуча, бо чекає на нового указа й передовсім тремтить за свою шкуру. Тільки гляди: не смієш знищити свого рукописа навіть перед явою найбільшої небезпеки. Ти загинеш, а рукопис залишиться – хай і в поліцейській архіві…

– Не знищу. В цій праці все моє життя. Іншого не маю…

Старий довго дивився на Любимського, мовчав, очі його засльозилися, й Павло зрозумів, що не все ще сказав йому священик.

– Кажіть, ваше преосвященство, – вклякнув на коліна перед ложем архімандрита. – Вони загинули?

– Прости мені, – схлипнув Тарловський. – Думав – краще буде, якщо не знатимеш… Від Василенка приходив посланець. Уляна й Христя живуть в Таврії…

– Отче!! – несамовито скрикнув Любимський, стиснувши кулаки. – Отче…

– Не проклинай мене, Павле, – тихо вимовив Тарловський. – Той шматок степу, де живуть колишні турбаївці, з усіх сторін оточений бекетами. Не можна тобі туди добиратися. Пропадеш…

Не чув цих слів Любимський. Зі стіни дивився на нього й хитро підморгував химородник Мамай, намальований мамаївський кінь повернув голову, кліпнув оком, ударив копитом; Павло схопився, скочив на нього, припавши всім тілом до хребта; сивий румак здибився на задні ноги, передніми копитами вивалив двері келії, з розгону перескочив через монастирську огорожу і знявся над пожовклою самарською дібровою. Унизу здивовано зорили степи озерами й ріками; мчав потім кінь неозорим степом, ховаючись у волотті високої тирси; кінь перепливав і вбрід долав Самару, Вовчу, Молочну, а позаду вершника сиділа, обхопивши його за стан, молода жінка. Вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по зжухлих травах, але вершник чув те слово, яке було йому тепер найдуж потрібне…

– Не маєш права, Павле… – прошепотів Тарловський.

– Не маю права? Чому?! – Любимський ударив чолом до прічі. – Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?