Розділ «Частина друга»

Імперія така ж мертвлюща, як стіни цього каземату. Колись, двадцять років тому, Новиков оглядав його й жахався думки, що тут з дитинства до повноліття зміг прожити нещасний царевич Іван Антонович. Тепер йому самому доведеться жити в цій норі п'ятнадцять років.

Послав прохання до Карамзіна, щоб заступився за нього: несила хворому жити в цій ямі. Але відповіді не отримав. До Миколи Михайловича щодня надходили десятки скарг, подяк і віншувань. Між іншими він отримав від ярославського поміщика Опочиніна листа такого змісту:

«Доля хотіла, щоб я, власник п'ятисот душ, захопився у ранній юності французькою філософією. Не потрібно було цього мені, поміщикові. Вона допомогла мені зрозуміти, до якого абсурду дійшли ми, сповідуючи і в життя втілюючи офіційні настанови. Якщо й далі так житимемо, то темрява і глупота знівечать нас і нащадків наших. Чекав я просвітку, а його не видно. Відходжу з цього світу добровільно… Книги, мої любі книги! Не знаю, кому вас заповісти. Я упевнений, що вони нікому не потрібні, тому прошу вас віддати їх вогневі».

Прохань надходило надто багато. Не те, щоб допомагати, а навіть зреагувати на них усіх Микола Михайлович не мав просто фізичної спромоги.

Отож нарешті настали дні миру й благоденства.

– Ать-два, ать-два, левой, левой, молчать, молчать! – марширує у царициній приймальні товстун Трещокін, наслідуючи голос великого князя Павла, і, закінчуючи атракціон, б'є себе кулаком у груди: – Я падлюка!

Катерина до сліз регоче, захоплено поглядає на Зубова, вдячна йому за розвагу, – знає ж бо Платоша, кого цариця найбільш ненавидить, – і запитує у Сеньки:

– Звідки ти знаєш голоси незнайомих тобі людей?

– Я пройшов школу князя Потьомкіна, ваша величносте. Він умів наслідувати навіть вас.

– Правда, правда…

Катерина II розважалася з Платоном Зубовим у своїх апартаментах. Могла нарешті дозволити собі трохи побайдикувати. Польща впокорена, турки сидять тихо, революція у Франції придушена – там якобінці самі себе перегризли, надто ревно викриваючи ворогів революції, з крамольниками в країні скінчено, недолугий і злобний великий князь Павло муштрує свій полк у Гатчині, і йому, мабуть, цього для щастя вистачає, заповіт на ім'я Олександра Павловича написано – секретний пакет у Безбородька.

Турбує імператрицю тільки Швеція. Там до влади прийшов молодий король-красень Густав IV, що манерами намагається наслідувати Карла XII, і хоч до великого завойовника йому далеко, усе ж на Лівонію зможе посягнути.

Одружити б його з красунею Олександрою Павлівною. Чия вона насправді, цариця здогадатися не може, та й не намагається, знає лише, що не є вона дочкою того кретина, її сина Павла. Але носить батькове ім'я, тож має підстави стати дружиною шведського короля.

Цариця не посвячує у свої плани нікого, навіть Безбородька й Зубова. У Стокгольмі сплітає сіті навкого юного короля московський посол Будберг. І нарешті приходить лист: король згоден познайомитися з великою княжною.

Романтична Олександра до безтями закохується у Густава.

Гримить музика в палаці Безбородька, бал у розпалі, нині тут відбудеться церемонія заручин. Король чомусь затримується. Замріяна княжна чекає на нареченого, цариця сидить у кріслі й нервується. Гості починають перешіптуватися, музика бере форте, Зубов наказує Трещокінові імітувати Потьомкіна, щоб чимось зайняти гостей. Врешті до Катерини підходить стривожений Безбородько.

– Ваша величносте, король Густав покинув Петербург, звелівши переказати, що не може одружитися з великою княжною, оскільки вона у грецькому законі…

Олександра скрикує й падає на руки фрейлін, цариця схоплюється, зриває зі себе мантію, б'є тростиною по лиці Безбородька й просить вивести її зі зали.

– Я провчу того хлопчиська!

Це були її останні слова. Другого дня камердинер довго чекав, поки цариця вийде з туалетної кімнати. Не дочекавшись, зайшов сам. Катерина лежала на долівці й билася в передсмертних конвульсіях.