Розділ «Частина друга»

Звістка про смерть Катерини II сколихнула спочатку Гатчину, а потім уже решту світу.

Великий князь Павло, що довгі десятки років чекав на смерть матері, примчав до столиці зі своїм полком. Він увірвався до Зимового палацу, вбіг до тронної зали, де біля спорядженого гробу стояли розгублені достойники. Зубов тремтів, Безбородько нерішуче простяг пакета Павлові, на якому було написано: «Відкрити по моїй смерті на державній раді». У залі палав камін. Павло глянув на пакета, показав рукою на полум'я, і Безбородько кинув царициного заповіта у вогонь.

За три дні відбудеться похорон. Можна б і скоріше, але треба насамперед перевезти прах Петра III з Ропші, щоб поховати його поруч з дружиною. Поліція розшукує зниклого царевбивцю Олексія Орлова, що ітиме пішки за домовиною царя з Ропші до Петербурга.

Після похорону знайдуть у херсонському степу могилку Потьомкіна, привезуть його прах до столиці й викинуть у Мойку. З тюрем вийдуть усі, кого посадила Катерина, їхнє місце займуть ті, хто ходив у неї в шані.

Павло І обмірковував державні справи, а Сенька Трещокін кривлявся перед царем і, наслідуючи голос Зубова, називав себе падлюкою.

А вже гримотіло Студене море й викочувалося валами аж до стіни Корожної вежі, уже з-над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою і журавлиною літо втеплювалося у холодній мокві.

Архімандрит Герасим, що став на місце скоропостижно померлого Ієроніма, наказав вивести із казематів і келій усіх в'язнів, навіть великих грішників, і привести їх на жалобну відправу до Преображенського собору. Одного лише Авеля-віщуна не велено виводити з каземату, це ж бо він багато років тому напророкував сей скорбний день, і сповнилося його пророцтво як за Писанієм.

Преосвященний Герасим готувався у захристії до заупокійної відправи по імператриці всея Русі, по матері всіх народів безкрайньої імперії – заглиблювався у суть всенародного нещастя і викликав у собі терпкішу й розпачливішу, ніж вона була насправді, скорботу. Він схилився над оздобленою золотом і сріблом Євангелією, яку подарував монастиреві великий грішник Калнишевський; з цієї Євангелії нині вперше читатиметься заупокійна відправа. Священна книга зі зображенням святої Трійці, Преображення і Успения, з ликами преподобних Зосима й Савватія пестила око Герасима, та сум уперто нагнітався у душу й відтісняв утіху, викликану витворництвом московських золотників; сум, змішаний з тривожною непевністю, давким тягарем лягав на серце: яке ж то життя – його і всієї братії – почнеться за Павла?

Та головне нині – тяжко ридати. Соловецькі голосіння долинути мусять аж до стін Зимового палацу, щоб зворушили імператора трени соловецьких монахів, він же бо син покійної.

У соборі вже стоять ченці, заводять і в'язнів, чорноризці пильно стежать, чи не зблисне в якого в'язня на губах втішна посмішка. Нині головне – плакати, завтра – теж, і післязавтра – аж до нового указу. Бо важко передбачити, що буде далі, а за сльози по цариці таки ніхто не покарає.

Сьогодні вранці Калнишевський шукав очима заґратованого вікна, крізь яке видно Студене море, його безмежний простір – єдина воля для вічного в'язня. Але вікна не побачив і було дуже темно, а знав, що вже повинен настати ранок.

Сполоханий жахним передчуттям, він кинувся вперед, намацав ґрати, діткнувся пальцями до шибки – усе було на своєму місці, ніхто за ніч не замурував вікна. За фортечною стіною гриміло море, передчуваючи люту зиму й бунтуючи проти неї, десь там кричало гайвороння, а з-за кованих дверей долинали приглушені голоси вартових: усюди ж день, чому нічого не видно, чому довкруги така густа пітьма?

Старець схопився руками за голову, провів пальцями по очах, очі були сухі й не витеклі, вони рухалися, як і вчора, та зрозумів Калнишевський, що сталося, і застогнав:

– Я осліп… Осліп!

І відразу прийшла дивна полегша. Адже йому не вибратися довіку із в'язниці, а жити й бачити крізь вікно шматок волі – нестерпно важко. Сліпі ж і на волі – наче в темниці, то, може, відтепер йому буде здаватися, що й він на волі?..

Його повели до собору. «Чому так скоро виводять після Спаса?» – подумав, та почув, як ревно плаче народ. Прислухався: архімандрит читав заупокійну по її величності Катерині II. Усе зрозумів Калнишевський, а втіхи не було. Що зміниться за Павла? Чей від ворона не народиться сокіл…

За кілька тижнів по панахиді до Соловецького монастиря надійшла депеша з архангелогородської консисторії на ім'я архімандрита Герасима. У ній вказувалося, щоб Герасим віддав рипіду й саккос городничому Іоні, сам же хай одягне рясу простого монаха: на заупокійній відправі по цариці надто ревно плакала братія, забувши радіти з приводу того, що на престол ступив найрозумніший з усіх, що досі царствували. Віщуна ж Авеля велено негайно випустити із каземату і в нагороду за колишнє провіщання смерті узурпаторки сповнити всі його бажання.

Преосвященний Герасим, прочитавши депешу, помер.

До архімандрита Іони й поважних монастирських старців привели віщуна Авеля. Про нього знали всі, але не бачив його ніхто ніколи. Авелю сказали, що він вільний і може просити, чого тільки захоче.

Сивий, з бородою до пояса, з довгим волоссям, що спадало на плечі, стояв Авель, мов біблійний пророк; він звів угору голову, губи його ворушилися, ніби віщун з кимось невидимим радився, а потім – бо ж дано йому було від Бога провіщати майбутнє – сказав: