Розділ «Частина друга»

Радищев уважно дивився на свого опонента, немов вивчав його нинішню сутність – для того, щоб вгадати, яким він стане колись. Сказав тихо й чітко:

– Так, я вражений жадобою безсмертя. Хочу заслужити на нього. Хочу бути настільки корисним людям, щоб користь та оплатилася пам'яттю у поколіннях. А ви не хочете? Тоді ви…

…Липень. Котиться диліжанс прусськими дорогами, позаду вже Вісла, Одер, Ельба, попереду ще Франкфурт, а там Страсбург – Франція!

«Тоді ви mediocrite[28] – долунює з навздогінним вітром настирливе, образливе й жорстоке, летить за подорожнім з Москви чужинецькими дорогами. – Не бездара, ні – талановитий mediocrite, який проживе так, що й славу матиме, і в історію ім'я своє запише, і читача знайде, і правителям догодить, і тішитиметься благополуччям своїм – лише не пожертвує нічим ніколи, а без пожертви нема безсмертя… Ви модний нині піїт, і на вас уже чигають правителі, бо їм самим набридли недолугі одописці, вони все вам дадуть, аби ви тільки погодилися стати mediocrite!»

«Я – mediocrite? Я?!»

Торохтять колеса, котиться диліжанс прусськими дорогами, бризкає каміння з-під коліс, б'є в задні заболотники й вибиває дробом:

«Бережися, Русь, бережися, Русь: йде до тебе посередність, її не помітиш так просто, як бездарність. Вона добре замаскована лудою пристойності, вона в душі кожного, не кожен лише може й хоче вбити її у собі. Бо середнякові найліпше живеться: з нього ніхто не насміхається, його пускають у чесний дім і ним опікуються сильні – він має почесті у всіх. Але він небезпечніший від бездар, бо огризки його розпроданого таланту виплоджують недоносків, а все велике, що створюють сміливці, він з лютої заздрості вбиває у зародку й підносить своєму народові середняцький еталон мистецтва. І обдурює народ, який потім цілі віки віритиме, обдурений, що його сини створили шедеври світового мистецтва, поки сам в розпачі не переконається, що сусіди давно вже відплили у відкрите море, а він гойдається у затхлій гавані, загнаний туди своїми рідними синами-каліками. Бережися, Русь, йде до тебе mediocrite!»

«Що це зі мною, – схаменувся Карамзін. – Адже ніхто так мене не називав, Радищев того слова не сказав, я сам його вимовив зі самоіронією, щоб збити пиху опонентові, щоб він поквапився заперечити, та Радищев промовчав, а образливе слово помчало за мною і мучить мене, спонукує, щоб я сам заперечив його своїми ділами… Будуть діла – я підійму нашу літературу на європейський щабель, я підіймуся над усіма в ім'я вищої мети, тому й їду до Європи, щоб побачити висоту того щабля… І житимеш сам, без друзів? Так. Треба стати вище над путами дружби, позбутися тягаря обов'язку перед однодумцями. На шляху до високої мети краще не мати ні ворогів, ні друзів – вони заважають…»

– Милостивий пане, милостивий пане, – чує Карамзін, як візник звертається до нього по-німецьки. Що таке, чому зупинився диліжанс? Народ он зібрався біля поштової станції, галас, візник розгублений, зляканий. – Милостивий пане, будемо їхати до кордону чи повернемося? У Парижі революція…

Карамзін прудко зіскочив зі сидіння; усе те, що не давало йому спокою в дорозі, враз вимелося з пам'яті від страшної у своїй несподіваності новини – може, це причулося? Та люди вже обступили подорожніх і навперебій переказували неймовірні вістки, які дійшли до них щойно.

«Бастилія впала! Комендантові фортеці Делоне відтяли голову, настромили на піку й понесли по місті».

«Статського радника Фулоне, що відав у Парижі фінансами й нахвалявся нагодувати парижанів сіном, повісили на вуличному ліхтарі, напхавши йому до рота вівсяної полови».

«Король сховався у Версалі…»

– Будемо вертатися, милостивий пане? – усе ще допитувався візник.

Вертатися? Як це – вертатися? Стільки років мріяти про цю подорож, готуватися до неї, подолати сотні миль дороги – й вертатися?.. Але це неймовірно. Франція – зразок європейської цивілізації – кишить нині розгнузданою черню, як Казань за Пугачева?

Було вкрай обурливо: уявив, як падають колони версальського палацу, кришаться капітелі, горять картини в Дуврі – чернь трощить усе, до чого вона перед тим не мала доступу, грабує музеї і крамниці, й віками утверджена французька монархія, що давала світові великих мудреців і полководців, держава, під скіпетром котрої розквітали наука й мистецтво, в якій бідний знаходив для себе хліб, а багатий насолоджувався достатком, – враз упала від удару темної сили.

І якщо дорогою терзали Карамзіна сумніви і він весь час сперечався з Радищевим, обороняючись і поступаючись, то зараз скипів благородною люттю до нього: «Загаянь до історії, наївний республіканцю, і ти дізнаєшся, що безвладдя гірше за будь-яку владу. Воля ж бо там, де закони; де беззаконня – там рабство… Ні, я таки поїду до Парижа лише для того, щоб побачити збезчещену Францію і розповісти потім людям про зло, до якого закликав ти».

Карамзін рішуче ступив на підніжку диліжанса й махнув візникові:

– Поганяй до Страсбурга!

На кордоні, видно, ще не отримали ніяких розпоряджень від нової влади. Перевірили документи, французький постиліон у синьому камзолі й високих ботфортах підігнав свого диліжанса – і вже подорожній на французькій землі серед ельзаських родючих нив, що простелилися біля підніжжя понурих Вогезів. Тут ще тихо, селяни працюють на полі, ніби й нічого не сталося в їхній батьківщині; нервову метушню помітив Карамзін лише на передмісті Страсбурга – ще здалеку. Його пройняло погане передчуття, він зібрав усю силу духу, щоб бути спокійним; коні в'їхали на міський брук.