Розділ «Частина друга»

Розділ одинадцятий

Народ жадав крові. Не простої – королівської. Паризький квартал Маре стугонів під тисячами ніг, клекотів, ревів: народ хотів на власні очі бачити, як проллється на сніг кров вінценосця.

Озброєні гвардійці, стримуючи натовп, оточили подвійним ланцюгом монастир рицарів-тамплієрів, перетворений революційним урядом на тюрму. На подвір'я тюрми Тампль було дозволено увійти лише членам Конвенту й представникам чужих країн.

Посеред двору стояла нехитра, а все-таки своєю конструкцією продумана машина у вигляді рами з підвішеним угорі плоским лезом. Підніжжя рами дощане, з глибоким жолобом, куди повинна скотитися голова і стекти кров страченого.

– Хто винахідник цієї шибениці? – тихо спитав у Шарля Павло Любимський, не відводячи погляду від жолоба. – Яка педантичність…

– Жан Гільйотен, лікар.

– Лікар? Дивно… – Любимський глянув на Шарля, схопив поглядом ще кілька облич, він був уражений виразом безпощадності цих людей.

– Так, лікар, – відказав Шарль з притиском. – Цей винахід вилікує Францію. Якщо його запозичать інші народи, то поздоровшає світ.

– Можливо… А все-таки дивно, що лікар.

– Стаєте м'якотілими, козацькі нащадки, – Шарль скоса глянув на Павла. – А з м'якотілих легко робити фарш. Погляньте он на того чоловіка в коричневому сурдуті й високих ботфортах: він теж, як і ви, кривиться, дивлячись на винахід Гільйотена, і йому й на думку не спадає, щоб позичити цю машину в нас, повезти на свою батьківщину і приволокти до неї найбільшого злочинця його нації – короля.

– Хто він?

– Начальник Польського еміграційного центру генерал Костюшко.

– Це той, що прославився у війні американських штатів проти англійців? Що він тут робить?

– Той самий. Великий муж, гарячого запалу, неабияких військових здібностей, а розуміння революційних засобів у нього не вище, ніж у першого-ліпшого шляхтича. Приїхав просити в Конвенту грошової допомоги для повстання у Польщі. Дванадцять мільйонів ліврів просить. Це дуже велика сума, але Конвент відпустив би, якби…

– Якби що? – приквапив зацікавлений Павло, коли Шарль примовк.

– Костюшко готується до шляхетського повстання, так і сказав – за шляхетську рівність. Конвент не дасть ні гроша на таку революцію. Його запросили на страту нашого короля: може, зрозуміє, за кого і проти кого треба починати боротьбу.

Втім, серед гурту людей, що стояли на подвір'ї тюрми Тампль, прошелестіло: «Ведуть!». Усі повернули голови в бік темної нори, що пробила товщу мурів до тюремного черева; скреготнули ґратчасті ворота, стражники вивели під руки кволу людину в білому, у в'язня підгиналися ноги, і стуманіле його обличчя не виражало нічого, крім тупого тваринного страху. Людина в білому навіть не опиралася, коли її підштовхували до помосту гільйотини, коли зв'язували й клали вниз обличчям; хтось там щось говорив – певно, зачитували вирок, – потім почувся короткий пронизливий скрип, глухий стук, і голова страченого покотилася у жолоб.

Це відбулося надто просто у своїй жорстокості: січневого дня 1793 року був уперше стятий на європейському континенті король, Франція стала республікою, і Любимський подумав, що такі злочинці повинні виходити на плаху в порфірі, у тих регаліях, в яких вони коїли злочини, а не в одязі звичайного в'язня, до якого мимоволі виникає співчуття.

Народ бажав бачити королівську кров на снігу, він ревів перед мурами тюрми; свідків королівської смерті вивели таємним ходом на тиху вулицю кварталу Маре.

Костюшко, заклавши за спину руки, звернув у безлюдний провулок. Любимський дивився йому вслід, Шарль діткнувся рукою до Павлового плеча.