Розділ «Частина друга»

Потьомкін вдивлявся у сиву суміш темряви зі світлом, що залягла над містом, і йому згадався інший світанок, коли він, вахмістр кінної гвардії Преображенського полку, стояв на чолі свого плутонгу біля паперті церкви Різдва Богородиці і, сповнений зухвалих бажань, чекав на появу молодої цариці. Промайнуло, мов дим. Нема. Скінчилося. Глянув на сіре небо: далека передсвітанкова заграва вибілювала рідкі хмаринки, і враз він побачив видіння і злякався, що починає марити: між двома хмаринками на небі вимальовувалася голова апостола Петра, того самого, якого зрів на картині Алімпія Голика: святий, глузливо посміхаючись, дивився в далину – на весняну землю, на мирних звірів, на тихі води – на той рай, якого йому, сильному світу цього, побачити не судилося.

– Ваше сіятельство… Ваше сіятельство! – чиєсь благальне скигління розбудило князя зі задуми, він глянув перед собою, на землі лежала пластом якась людина й тяглася руками до його ніг.

Потьомкін бридливо відкинув ногою плазуна.

Але той підвівся, вимащений у болото, й простягнув руки до вельможі:

– Ваше…

Князь сахнувся, він упізнав товстуна з обвислими жирними щоками – це був його колишній блазень Сенька Трещокін.

– Звідки ти тут узявся, огидо!

– Помилуйте, князю! Поверніть мене до себе… Я не хочу більше дворянства, блазневі краще живеться, ніж записаному до тих книг…

– Але що сталося, чого ти тут?

– Якби ви мені були тоді сказали: «Сенько, ти ще не знаєш, що дворянином не так легко бути. Там треба вміти триматися на людях, там треба бути готовим і до небезпек, а біля мене, дурний ти Сенько, ніхто нічого тобі не зробить: лай царя, хвали царя – блазневі все прощається, і їсти йому дають скільки захоче…» Чому ви мені цього не повіли, ваше сіятельство?

– Та чи скажеш ти, нарешті, дурню, яка нечиста сила тебе сюди принесла?

– Бомага, бомага прийшла зі Сенату, мене позбавили дворянства…

– За віщо?

– Супостати погубили. Прийшли вночі, відшмагали й розписку примусили написати, що мене бито. Зганьбив я, зганьбив дворянське звання… каюся. Вони, нехристи, ту мою розписку до Сенату послали, а оце недавно зі Сенату бомага прийшла, а в ній сказано, що я з дворянства виписаний, бо не може бути дворянином той, який признався, що його кріпаки відшмагали…

– Відшмагали, кажеш? – зареготав князь і подумав: «І мене теж, Сенько, виписано з книг, скінчилося наше…» – Відшмагали його, цяцю!

– Пожалійте бідолаху, князю, – далі благав Трещокін. – Ви ж мене блазнем сотворили, навчили діла, до якого я годжуся. Прийміть знову до себе, будьте милосердні, я ж їсти хочу!

– Всі хочуть їсти, Сенько. Але ти не знаєш одного закону: блазень може стати в нас дворянином, але дворянин, якого виписали з книг, хіба лише серед гівновозів пристанівок собі найде. Котися туди. І не побивайся; не ти один такий на світі.

Потьомкін сплюнув на Трещокіна і зайшов до палацу.

Із Галаца виїхала карета. Потьомкін у товаристві графині Браницької і старого доктора Массо, що тепер ні на хвилину не спускав ока з неврівноваженого пацієнта, рушив до Яс на мирні переговори.

У відкритому степу Потьомкін звелів зупинити карету. Він раптом зжовк, весь трясся у лихоманці, Браницька наказала машталірові повертати назад, просила князя сісти до карети, та він, не оглядаючись, пішов уперед сухими солончаками, машталір побіг за ним і зупинився на смерть переляканий: князь розпростер руки і, скрикнувши: «Тяжко мені!», упав обличчям на потріскану солону землю.