Розділ «Частина друга»

Перший був Павло Любимський, ще за Пугачева. Справа Любимського стала для Шешковського тріумфом: він кілька років шукав його, вивчаючи почерки й стилі крамольних писань, і таки знайшов, і вигадав йому кару за своїм уподобанням! Те, що в'язень утік, його не обходить, хай цим журяться ті, що недогледіли, своє завдання він виконав артистично… А тепер привели до нього в'язня з готовим складом злочину, не розшукуваного, відвертого, наперед засудженого до страти. Тому він з легким серцем узяв гроші від Єлизавети Василівни, опікунки дітей ув'язненого, пообіцявши їй провадити слідство без тортур. Та й навіщо тут тортури, коли злочинець зовсім не приховує своїх провин, і допити провадяться лише для формальності? Взагалі, справа Радищева від початку до кінця банальна, бо ж навіть на плаху не вивели злочинця. Це не м'якосердість, а просто глупство, адже лише відповідей допитуваного досить було для того, щоб скарати його на горло.

Шешковський. Олександре Миколайовичу, доля ваша вже вирішена, однак ви мусите відповісти мені на декілька запитань. Чому ви написали цю книжку?

Радищев. Хотів стати письменником.

Шешковський. Не відповідайте по-хлоп'ячому. Чи ж для того, щоб стати письменником, треба підіймати руку на святая святих? Ви подумайте і дайте розумну відповідь.

У кибитці майже темно. Світло з маленького віконця падає на байдужі обличчя поліцейських, вони, певно, й не знають, кого й куди везуть, їм усе одно, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах сутінки, як у цій кибитці, у цій кибитці присмерк, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто ж не почув його крику, його вивозять потаємно, щоб і слід пропав, навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув його крику. То чи не краще було б, чи не краще було б…

Хотів стати письменником… Як це можна пояснити Шешковському чи тим, що його везуть, не знаючи кого й куди? Для них письменник той, хто пише. Зміст цього слова їх не обходить… А втім, зміст цього слова мусить збагнути лише сам письменник. Тоді він стає ним або ж ні.

О, я хотів ним стати! Я мріяв про це ще тоді, коли мене готували на пажа, і тоді, коли на державний кошт навчали за кордоном науки безхребетності, і тоді, коли мені підсували високі крісла. Я утікав од тих наук і тих посад, бо прагнув іншого світу, який ввижався мені світом найвищої шляхетності. Я бачив себе осяяного славою, я бачив своє ім'я на шпальтах газет, журналів, на обкладинках книг, я ходив подумки проспектами чужих міст і чув захоплені шепоти людей: «Це він пішов!», в уяві я заходив у гості, роблячи високу честь господарям, або ж з'являвся, скромно одягнутий, на помпезних балах, і переді мною нишкли в захваті красуні. Я хотів стати письменником!

Я зробив першу спробу і зрозумів, що можу писати. А коли вслід за цим мені розчинилися двері до вимріяного світу, я, до нестями заздрісний, побачив тих людей, імена яких зустрічав на сторінках газет і журналів, на обкладинках книг, за якими шептали на проспектах захоплені люди: «Це він пішов!» і перед якими нишкли красуні на балах. Вони мене прийняли, поплескували по рамені й пророкували мені велике майбутнє. Це сповнювало мене самоповагою, я не відлучався від їхнього гурту, намагаючись робити те, що вони, аби стати нарівні з ними на тій вимріяній видноті.

Ми ходили ніби по кону, осяяні світлом рампи, я радів, як дитина, коли промені вихоплювали мене з пітьми невідомості, мої колеги сплітали вже собі з тих променів вінки, довкола була темрява, як під час вистави в театрі; крім нас, освітлювалися тільки розцяцьковані ложі, в яких сиділи наші покровителі, ми грали для них виставу і повинні були всміхатися й співати їм; хто краще всміхався, хто вишуканіше вихваляв тих, що в ложах, тим ясніше освітлювалися чола, а навколо було темно, і в тій темряві хтось чекав на нас.

Я почав відставати від гурту, бо зрозумів, що не можу ні всміхатися, ні кланятися, що не проходить крізь горло славослів'я, що хребет не може згинатися перед ложами; мені соромно ставало за тих колег, котрі це вміли робити з великим артистизмом, щораз то більше починала мене мучити цікавість, а що діється у тій незнаній темряві, і я запитав себе: «Хто ж ми? Римські статуї, божки, ідоли чи блазні, які повинні розвеселяти тих, що сидять у розцяцькованих ложах?» Я сказав своїм колегам, що ми обдурюємо себе, увірувавши, начебто творимо великі діла, бо діла ті повинні служити не нам, а тим людям, що дивляться на нас із пітьми; їм потрібні не наша слава й високі становища, не освітлені чола й вінки з променів, а діла наших рук і мозку, і вони назвали мене марнословом. Я сказав їм, що ми блазні перед сильними світу цього; вони відповіли, що цей титул стосується хіба що мене, бо лише блазні виділяються серед гурту. Я сказав нарешті, що ми боягузи, тоді закричали на мене: «То покажи свою мужність».

Нас небагато вийшло з гурту, і ми пішли.

А коли ми зійшли з кону, я зрозумів, що бунтарства в мені було багато, а мужності – дасть біг. Я довго кликав її до себе, але пильно стеріг мене страх, який нашіптував водно, що, коли я поєднаюся з відвагою, на кін вороття більш не буде, мерехтливе світло марнославства не осінить уже мого чола, перестануть мене бачити, і я загублюся у пітьмі назавжди. «Що робити? – питав я себе. – Що робити, щоб стати письменником?» Я зрозумів урешті, що без мужності стати ним не можна, покликав її до себе і ступив з нею, як у прірву.

Радищев. Я хотів стати письменником.

Шешковський. Хай буде так. Але ж чому тоді ви не поставили на книжці свого прізвища?

Радищев. Моє прізвище могло б насторожити цензора.

Шешковський. Ви боягуз.

Радищев. Якраз у цьому моя сміливість. Коли б я не обдурив цензури, то не стояв би зараз перед вами. «Управа благочинія», як ви називаєте цей інститут, є нянькою здорового глузду, всього великого й прекрасного. А коли няньки надто довго водять дітей на шлейках, діти стають каліками. Я ж хотів свою дитину здоровою пустити у світ.

Шешковський. Ви намагалися своєю книжкою підірвати підвалини держави.

Радищев. Чим міцніша держава, тим менше їй загрожує думка або насмішка розгніваного письменника. Так сказав наш сучасник – німецький учений Гердер. Я ж кажу: «Царю, якщо серед народу з'явиться муж, який судитиме діла твої, то знай, що він є твоїм другом. Бо ти можеш стати замість опікуна народу першим убивцею, першим розбійником, першим зрадником. Не карай його як бунтівника».

Шешковський. Ви будете скарані на смерть. Невже не боїтеся смерті?