Розділ «Частина друга»

– Хм… – скептична посмішка знову застигла на зібраних у дудочку губах Капніста. – Трохи книжок, трохи пісень – і рабство наче вітром здуло!

– Я не думаю так. Але вірю, що це допомогло б самоусвідомитися тій частині народу, що не хоче рабства. Книжки були б лише початком. Початком поступу.

Вони незчулися, як вийшли далеко за місто, до Шведської могили. Василь Васильович показав рукою на степ, по якому розсіялися білі гнізда сіл. Зітхнув.

– Іноді, коли вдумаєшся, важко повірити, що купка людей змогла поневолити стільки люду, стільки простору. Україна, Московія, Сибір… Чому ми такі безсилі, чому самі служимо тиранам? Бо нас зламали не лише насильством, а й приманками, а це найпідступніша зброя… Перський цар Кір, захопивши столицю Лідії – Сарди, не руйнував міста, а влаштовував видовища, повідкривав будинки розпусти, запровадив блазенські ігри, і цим тримав у поневоленні лідійців набагато цупкіше, ніж міг би то зробити з допомогою найсильнішого гарнізону.

– У такий спосіб хочуть тримати в покорі й нас. А тому пізно, чи то пак завчасно, братися за ножа. Ми мусимо готувати нову зброю, що розбудить у народу приспану думку, і спершу з нею виступити – проти блазенства й продажності, – відказав Котляревський.

Розділ дев'ятий

До приймальної зали Катерини II прослиз її особистий секретар Храповицький: йому можна було заходити не доповідаючи. Вутлий і брезклий від алкогольних надмірностей, секретар мав ту перевагу над іншими придворними, через те так довго й тримався біля найвищих порогів, що умів на ходу записати кожне слово, вигук, кожну царицину думку, висловлену самій собі чи співрозмовникові. Запам'ятовував, а потім описував навіть її жести.

Шістдесятирічна монархиня ще не думала про смерть, проте почала подумувати про безсмертя. Тому й терпіла у своїх покоях пам'ятливого й спритного слизняка.

Цариця нервово походжає по залі: вісті про хід Французької революції починають її щораз більше тривожити, упевненість у своїй всесильності хитнулася разом з мурами Бастилії; слова, які вона кинула колись Державіну: «Я доживу до ста років і з'єднаю всю Європу під своїм скіпетром», глузують тепер з неї самої – вона відчула, як той скіпетр затремтів у її руках від вибухової паризької хвилі. А ще долає фізична втома. Спухлі ноги ниють під тягарем обважнілого тіла і вже догоряє спустошлива жага, через яку прозвали Катерину в Європі Мессаліною[42]. Ту жагу за велику грошову мзду ще роздмухує останній коханець Платон Зубов – двадцятирічний фаворит з шовковим волоссям і ніжними жіночими губами, проте повернути їй молодість і він не в силі.

Катерина не хоче й згадувати про смерть, проте усвідомлює, що пора в аннали історії записувати кожен її порух, кожне слово.

Храповицький уміє заходити до приймальні непомітно, він ніколи не затримується у дверях, на пальчиках пробігає до комоди, що стоїть у куті за величезним олеандром, і там виймає свого записника; цариця навчилася його не помічати. Однак цим разом він чомусь затримався при вході, стоїть – певно, хоче про щось доповісти.

Катерина поки що не звертає на нього уваги, вона цієї хвилини обмірковує, що повинна ще зробити, аби запобігти впливові Французької революції в Росії.

У Малоросійській губернії спалахнули Турбаї. Іншого разу на місці того села вже чорніла б рілля, але в нинішній ситуації двір мусить вичікувати і хіба лише локалізувати бунт. Сегюр, той вишуканий дипломат і знавець поезії, що у хвилини дозвілля розкривав московській імператриці секрети віршописання, сказав, коли впала Бастилія: «У нинішній ситуації Франція не може зробити Росії жодної послуги. За тридцять шість годин не стало французької монархії, король підписав усе, чого вимагав від нього народ, а…» – «Король ваш щовечора п'яний, і ним керує хто хоче!» – перебила Катерина, але Сегюр продовжував: «…а народ, що став при державному кермі, не захоче воювати проти Туреччини». Цариця завжди здогадувалася про республіканські симпатії французького посла, однак ставилася до цього толерантно, сама ж бо називала себе другом Вольтера, проте аж такої відвертості од Сегюра не чекала, і він протягом доби мусив покинути Петербург.

Слідом за Сегюром Катерина повиганяла зі столиці всіх французів, що не хотіли висловитися проти революції, приймала втікачів-аристократів із Франції, але заспокоєння не приходило. Адже революція не зупиниться над Сеною, вона може спалахнути й над Віслою, де володарює король ще бездарніший, ніж французький, вона може розгорітися новою пугачовщиною і над Дніпром – хіба не мовить про таку небезпеку донесення посла Симоліна з Парижа? Сегюр, повернувшись на батьківщину, доповів революційному урядові: «Я розмовляв з людьми, що вміють читати. Вони запевняли, що коли їхніх братів чи синів пошлють воювати проти Франції, благатимуть їх, щоб ті стріляли в повітря». І ще таке говорив Сегюр, що подорожував з Катериною південними провінціями імперії не тільки заради приємних розмов: «Ми можемо провадити лише політичну війну з Московією, але щоб ця війна була ефективною, нам треба підтримувати Польщу, а особливо Україну. Необхідно відродити в цієї нації вільний дух, щоб вона могла колись знищити ярмо, під яким сьогодні стогне, і щоб дерево свободи розцвіло в Києві».

Уже є Турбаї. А хіба полум'я бунту обмежиться лише цим селом? Що робити?

Що робити? Взяти Париж! Узяти б… І тоді світ побачив би, як революційні настрої ховаються на горища і до льохів – звідки прийшли! Але як узяти Париж? Якими силами, коли Потьомкін заледве здобув нужденну Очаківську фортецю?

Храповицький терпляче чекає, фіксуючи хіба що тільки ходу її величності – неповоротку ходу старої жінки з товстими ногами, важким торсом і обвислими, незважаючи на всі корсети, грудьми. А що вона думає, Храповицькому знати не дано. Проте ось-ось дізнається. І запише слово в слово те, що скаже її величність, коли прочитає цю невелику книжечку, яку доставив йому агент, купивши її у книгопродавця Зотова в Гостиному дворі.

– Що там? – Катерина врешті повернула голову до секретаря.

– Книжечка, ваша величність… Мені її принесли, але я не читав, бо, кажуть, крамольна дуже, вже й у місті подейкують, що автор погрожує в ній царям ешафотом. То я не смів…

Катерина вихопила книжку з рук Храповицького, недовірливо глянувши на секретаря, розгорнула її, не подивившись на заголовок.