Розділ «Частина друга»

– Знаєш що, Панасе, – сказав Павло Василенко, – не будемо цим стервом рук собі каляти. Вставай, дворянине, ну! Писати вмієш?

– Трохи…

– Ось на тобі чорнило, перо й папір, – вийняв з торби письмове причандалля, – і пиши своєю рукою таке: «Я, нарицаємий Семен Пахомійович Трещокін, гербовий дворянин і поміщик села Чаплинки і прочих, підписую сію цидулу й присягаю не признаватися ніколи й нікому в тім, що незнайомі мужики до крові висікли мене різками, моченими в солі, які я приготував для своїх підданих». А тут підпишися. Тепер же роздягайся і лягай на лавицю.

Били по черзі – довго і старанно, поки вистачило різок. Потім підвели його, напівживого, і наказали привести Христину.

Дівчина довго не могла отямитися, побачивши у світлиці Павла і незнайомого страшного чоловіка.

– Заспокойся, Христю, – пригорнув її до себе Василенко, – Трещокін більше ні з кого не зможе знущатися… Оцю твою розписку, пане, я перешлю до Сенату. Ходімо. Забирай, Христино, маму, і гайнемо чимдуж до Турбаїв.

Вони зникли з обійстя, мовби їх і не було. У повітці стогнав зв'язаний прикажчик, а Трещокін лежав долілиць на постелі й голосив:

– Погубили… Погубили дворянина!..

З приміщення Новоросійської губернської канцелярії в Полтаві, відбувши ще один день нудної казенної служби, вийшов чорноволосий, з кучерявими бакенбардами юнак. Зійшов східцями, зупинився, розтягнув пальцями накрохмалене жабо, що парило його весь цей літній день у душному кабінеті: підканцеляристи, канцеляристи, губернські реєстратори пріли над паперами з ранку до надвечір'я у трепетному страху перед появою самого губернатора. Ні, довго він тут не витримає. У духовній семінарії замучила схоластика, тут висушує статистика: коли б то знайшлася десь праця, близька серцю – учительська, щоб він міг навчати молодших за себе красного слова, яке раз у раз зроджується у мозку дивними самоцвітами! Але кому потрібен недовчений бідний дворянин, в якого тільки й багатства, що дворянський герб…

Юнак квапно перейшов через дорогу й вийшов з міста над урвище, схилом якого бігла вниз крута стежка ген аж до синьої стрічки Ворскли, що втікала зі степу між густі верби й тополі. Спускався по косогорі, розстібаючи на ходу каптана, відкривав груди прохолодному вітрові, що війнув з-над ріки.

Скупатися б! Проте не хотілося бути зараз на видноті, юнак забрідав у густі верболози, тут пахло лопухами й осокою, було тихо, аж дивно, що можлива така тиша на світі. Вибрався на стежку, що простяглася рівною смугою між тополями, і захотілося йти нею аж до Дніпра, і жити тут забажалося, ото лише зрідка навідувався б до метушливого міста, щоб переконуватися кожного разу в марності людської суєти.

Навпроти з гущавини вийшов якийсь чоловік; певно, цей теж шукає спокою. Чоловік наближався, уже видно було риси його обличчя: насмішкуваті, наче зібрані до свисту губи, маленькі рухливі очі; юнак сповільнив ходу: звідкись знає цю людину із скептичною посмішкою на устах. Де він її бачив? О… та це ж сам Капніст, автор знаменитої «Оди на рабство», предводитель київського дворянства, – юнакові пощастило бачити славного поета в Києві під час царициної подорожі… Зупинити його, привітатися?

Поет поступився убік, щоб розминутися із зустрічною людиною, що був задуманий, проте спідлоба зиркнув на юнака й побачив по його очах, що той хоче з ним привітатися, та не сміє. Добродушно усміхнувся:

– Добридень. Радий, що знайшов товариство.

– Хіба ви мене знаєте, Василю Васильовичу? – спалахнув хлопець.

– Ні, зате ви знаєте мене. «Капниста я прочел и сердцем сокрушился: зачем читать учился?» Правда?

– Що ви…

– Ну, то кого я зустрів у цьому райському куточку над Ворсклою? – запитав, придивляючись до незнайомого примруженими очима.

– Я з Полтави, Іван Котляревський. Підканцелярист Новоросійської губернської канцелярії… Недовчений піп і безнадійний віршомаз…

– Невдоволеність собою – краще, ніж самозакоханість… Дасть Бог, ми ще зустрінемося з вами на тих стежках, якими вештаються простаки, з надією поглядаючи на гору, що називається Парнасом. Ви проходжуєтеся, мабуть. То ходімо разом. – Василь Васильович узяв юнака за плече, і вони пішли поруч. – Я тепер відпочиваю у своїй рідній Обухівці на Миргородщині, а до Полтави за піснями приїхав… – Він якусь мить придивлявся до супутника, потім спитав: – Про Турбаї уже чували?