Розділ «Частина друга»

Юрба обурено закричала, ринула вперед, поліцейський ланцюг розірвався, хтось кинув ув'язненому кожуха.

– Спасибі, – мовив Радищев. – Прощавайте… Блаженні вигнані правди ради.

Його заштовхали до кибитки, коні врізалися в натовп, Карамзін вибрався з тісняви й поквапився провулками на Фонтанку.

Дивне спустошення застугоніло в його грудях. Він ще не знав, що сталося в Росії за час його відсутності, але бачив ув'язненого Радищева і знав, що арештували його не за щось мізерне; за його кайданами стояло якесь велике діло, на яке може піти тільки велика людина, і на одну мить Карамзін відчув себе таким маленьким, ніби комашка, таким незначним, як пушинка кульбаби без зернятка, супроти невідомого подвигу цього мужа. І з відчуття тієї мізерності зродилися заздрість і озлоблення, вони вповзли в душу непрошені, вони були ганебно ницими, але спинити їх він не міг; ці почуття виповнили вщерть душу, й тоді Карамзін відчув, як з комашки, з пушинки кульбаби він знову стає самим собою. Випростався, підвів гордо голову, озлобленню й заздрості надав благородного гніву, так – гніву на Радищева, який через своє егоїстичне марнославство позбавив російську літературу свого таланту; Карамзін дорікав йому за нерозважність, зі серця скапували сльози за змарнованим життям письменника, та все це не могло заглушити гидкої зловтіхи, що таки шкребла, лоскотала душу й приносила полегшення, про яке ніхто й ніколи не повинен дізнатися.

Державін прийняв Карамзіна гостинно. Статечність сивоголового поета, високого державного сановника – Гаврила Романовича недавно призначили міністром юстиції – навіювала спокій. Карамзін, придивляючись до поважного метра російської поезії, намагався побачити в ньому хоча б сліди колишнього авантюриста, що вривався було до кабінету Потьомкіна, вимагаючи нагороди за вірність престолові в пугачовській війні, і був вигнаний фаворитом утришия; картяра, що колись поставив останніх п'ятдесят карбованців ва-банк, а виграв сорок тисяч; тамбовського губернатора, відданого під суд Сенату за інтриги, – проте ніяких слідів не побачив, колишнє буйне життя не залишило їх на цьому благородному обличчі, і сьогоднішньому його становищу минуле не шкодило теж. Перед Карамзіним сидів прославлений поет – і тільки, й Микола Михайлович ще раз ствердив у думці, що до слави в ім'я високої мети всі дороги благословенні.

Карамзін віднайшов рівновагу духу, враження від приголомшливої зустрічі з Радищевим трохи розвіялося – життя йде своїм трибом, його ніщо не зупинить, у боротьбі за високі ідеали мусять бути і втрати. А хто, зрештою, винен у тому, що в нестримній жадобі слави він, Радищев, сам поліз на рожно?

Державін розповідав Карамзінові про трагедію Радищева, знизував плечима, і знизував раменами й Карамзін, бо ж хіба можна так? Це або хлоп'яцтво, або неосудність, треба мати хоч крихту здорового глузду, щоб таке тепер писати, хто йому винен, а таки шкода, бо здібна була людина, скільки могла принести користі; Радищев, якщо казати всю правду, став злочинцем не супроти держави, а проти найнижчих верств народу, за який так розпинався: тепер, через нього, цензура не пропустить найневиннішої сатири, і мине багато часу, поки поети матимуть змогу сказати своє високе слово. А що таке народ без поетів?

Похитував головою Державін, похитував головою Карамзін.

– Нерозумні, нерозумні наші панове, – мовив Гаврило Романович. – Друкарня Новикова закрита, її купили на торгах…

– Що ви кажете? – скрикнув Карамзін. – Це жахливо…

– Так, так, – продовжував Державін, – Микола Іванович, наш великий і незрівнянний Новиков, нудиться тепер від безділля у своєму Авдотьїні біля хворої дружини. Масонство… Кому воно потрібне? І та жадоба сказати щось – хай невелике, аби бунтарське. А мені хіба легко втискати свій талант у дозволені рамки? Придворний поет, міністр!.. І що? «Поймали птичку голосисту и ну сжимать ее рукой! Пищит бедняжка вместо свисту, а ей твердят: "Пой, птичка, пой"». I пишу як можу, зате люди таки чують моє слово…

– Нам треба знайти якийсь середній шлях, Гавриле Романовичу… Колись і ви писали поезії, котрі не надто подобалися володарям і суддям, і переконалися…

– Писав. А потім мусив каятися. Що вдієш?

– Тому ми повинні уникати крайностей з тим, щоб мати змогу якнайбільше зробити, – підходив ближче до конкретного діла Карамзін. – Я прийшов до вас за підтримкою, Гавриле Романовичу. Хочу видавати у Москві свій журнал. Якщо б ви погодилися стати моїм автором, а також виклопотали в цариці для цього трохи грошей… Але головне – ваше ім'я у журналі, воно забезпечило б успіх…

– Який же напрямок матиме ваш журнал? – поцікавився Державін.

– Не засудіть… Ви останній великий поет старого напрямку. Погодьтеся, що цей напрямок, який я назвав би класицистичним, уже відживає свій вік. Власне, ви своєю поезією зруйнували його до решти, відмовившись від пишномовності й псевдокласичної образності. Я хочу – певно, беру на свої плечі непосильного тягаря, – хочу в Росії започаткувати новий напрямок, чуттєвий…

– Який назвете сентименталізмом. Ха! А його вже започаткував Радищев, використавши форму Лоренса Стерна: сентиментальна подорож із Петербурга до Москви! Не раджу вам…

– Радищевський сентименталізм, як я зрозумів з вашої розповіді, – відказав Карамзін з прихованою образою, – закликав до бунту. Я – за сентименталізм просвітницький. Хочу показати шляхетність душі простої людини, щоб цим, поки вона отримає волю, виховати її морально. Воля та до мужика прийде, можливо, за сто років, але щоб він міг із неї й тоді скористатися, треба його для цього підготувати.

– Маєте рацію, мій молодий колего, – погодився Державін. – Радищев хотів завчасу звільнити мужика – темного й лінивого. Що він зробив би тепер з тією волею? Пропив би її або ж пішов би вбивати…

– Без сумніву. Я ж бачив у Франції темну силу, що визволилася завчасно. Жах революції вигнав з Парижа найосвіченіших людей. Культурна людина не має куди там подітися… Знаєте, швейцарський філософ Шарль Бонне, з яким мені пощастило зустрітися, сказав, коли ми гуляли над берегом Женевського озера: «Друже мій, думаюча людина повинна сподіватися, що колись проясниться весь морок на шляхах філософських. Можливо, нинішній світ зникне, мов зачарований замок, і людство вступить в іншу сферу життя й блаженства. Ми не можемо бачити того віддаленого берега, ми є тільки загравою, що постає перед сходом сонця».