Розділ «Частина друга»

У кибитці сутінно, обличчя жандармів байдужі, вони не знають, кого й куди везуть: у них служба. Розслаблений несподіваним помилуванням, в'язень осмислює зараз те, що його обминула смерть. Це таке щастя! Я буду жити!.. Боюся смерті. Боюся не бачити більше світу. Боюся за дітей, що виростуть без мене. Боюся за пам'ять по мені… Поліцейські обличчя тупі, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах темно, як у цій кибитці, у кибитці сутінно, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто не почув його крику: Радищева вивозять потаємно, щоб і слід за ним пропав, його навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув радищевського крику. То чи не краще було б… чи не краще… Ні, ні, не хочу смерті!

Радищев. Боюся.

Шешковський. А коли б вам дали можливість прилюдно покаятися, ви зробили б це, щоб урятувати собі життя і становище?

Радищев. Ні. Боюся втратити добре ім'я, а ще більше – убити мужність у душах тих людей, які мені повірили.

Шешковський. Тоді вас судитимуть за законом.

Радищев. О, якби-то ваш закон судив не вчинки, а причини, що їх породили!

Микола Михайлович Карамзін повернувся з Парижа до Петербурга на початку вересня.

Минуло більше року від того часу, як він рушив у далеку подорож, а рік цей вартий був інших десятьох – стільки вмістив він у собі подій, що перемінили світ, людей і спосіб їх мислення.

Як добре, що тоді, на кордоні, він не злякався й таки поїхав до Парижа. Тепер Карамзін розповість усьому людові Росії про те, що бачив сам, – без прикрас і надмірних очорнювань, але розкаже всю правду, щоб відкрити очі й тим, які ще живуть ілюзіями, навіяними французькими просвітителями.

Карамзін був присутній на трагедійній виставі, яку тепер ставлять французи. Грають не всі, є такі, що дивляться, судять, сперечаються, плачуть, сміються, плещуть у долоні або ж освистують; а ті, яким нема чого втрачати, – хапають, рвуть, гризуть, мов хижі вовки; котрі ж втратили все – поводяться, мов боягузливі зайці. Одні хочуть усе відібрати, інші хочуть щось урятувати… Карамзін допоможе розтривоженій Росії глянути на речі реально і у тверезому спокої, не вдаючись до крайнощів, знайти новий шлях для культурного поступу. На тій дорозі вже не повинно бути місця азійському варварству і провінційній рутині, за які соромно перед Європою, але на неї не можна пускати й злочинних апостолів черні, що здатні й найкультурнішу націю повернути до первісного стану.

Він уже знає, що робити. Відкриє свій журнал, згуртує навколо нього однодумців, залучить авторитетних авторів і згодом цією дорогою, між Сціллою і Харібдою, поведе за собою молодий літературний поріст.

Карамзін об'їздив усю Європу. Він повертається зрілий, упевнений і спокійний. Важко в ньому тепер упізнати того хворобливо амбітного, замріяного юнака, що вибирався уперше в широкий світ. Витончене обличчя поета налилося поважною повнотою, тепер йому не треба повсякчас нагадувати собі, як він повинен тримати голову: сціпіонівської пози надає йому розповніле підборіддя, голова сама тримається гордо; чи ж то не має рації його друг цюрихський пастор Йоганн Лафатер, автор теорії фізіономіки, який стверджує, що обличчя відбиває характер і талант людини?

Карамзіна тепер уже не зіб'є з пантелику в'їдливе слово пихатого мецената, що колись розчавлював його республіканськими фразами, тепер він на все може дати відповідь – ґрунтовну або ж згірдливу, зуміє зігнорувати противника багатослівною мовчанкою.

Карамзін ще не знає, які події сталися за час його відсутності в Росії, він тільки-но приїхав. Хай не образиться Новиков, що не до нього найперше завітав. Вони ще зустрінуться, адже Карамзін хоче відкрити в Москві свого журнала. Він буде завжди вдячний Миколі Івановичу за те, що той колись подав йому руку, та мусить Новиков зрозуміти й те, що далі їм не по дорозі. З фрондерства можна починати, навіть вигідно починати з нього – щоб заявити про себе, серйозну ж працю не здійсниш на фрондерській колісниці. І якби сам Микола Іванович зліз із неї впору, то, може б… Але тепер уже пізно, і знає Карамзін, що така колісниця завезе Новикова не до раю. А втім, він своє вже зробив, може й замовкнути, але чому молодий, міцний і здібний поет повинен їхати заради дружнього обов'язку на тому возі, що котиться у прірву? Щоб стати героєм? А яка користь з героя, що гине, не утвердивши навіть свого імені?

Добре, що зумів він вчасно зіскочити з новиківської колісниці. Засуджуватимуть? Нічого, поговорять і перестануть. Головне тепер – здобути підтримку перспективнішого мецената, щоб з його допомогою стати згодом самому меценатом. Ні, це не цинізм і не шкурництво – це шукання шляхів боротьби за шляхетну просвітительську справу.

Карамзін поспішає на Фонтанку, до будинку Державша. Тільки цей впливовий муж зможе допомогти Карамзіну відкрити у Москві свій журнал.

Біля будинку Санкт-Петербурзького губернського управління зібрався натовп. Що сталося? Навпроти входу до приміщення стоїть парокінна фельд'єгерська кибитка, поліцейські відштовхують людей, та юрба щораз густішає, натискає; Карамзін поміж людські голови встигає побачити, як з будинку губернського управління вниз сходами зводять під конвоєм якогось чоловіка. «Яка ганьба! – подумав поет. – Це тільки в нас з таким спокоєм уміють демонструвати деспотизм. Чи ж то немає ночі?» Він протискається боком крізь юрбу, йому хочеться побачити вираз обличчя засудженої людини, ще ж не доводилося, пробирається майже до самої кибитки, приглядається до блідого, довгастого, з карими очима арештанта й жахається, дерев'яніє весь: обличчя надто знайоме, але не може йняти віри… Радищев?! Як це так… Чому? Ступає назад поміж людей, щоб не зустрітися очима: страшно… Але що він накоїв? Карамзін задкує, ховається в юрбі; ні, ні, він не боягуз, але навіщо признаватись, це може нашкодити справі, якій він хоче себе присвятити.

Радищев зупинився перед кибиткою, повернув голову до обер-поліцмейстера.

– Дозвольте поцілувати дітей, – попросив.

– Не положено.