Розділ «Частина друга»

Капніст розкланявся і вийшов із вітальні.

Розділ десятий

Над Дунаєм кисли важкі тумани, сніг випадав щодня і змішувався із грузьким болотом у квашеницю. Цієї гнилої зими солдати й козаки, облягаючи Ізмаїльську фортецю, що бовваніла на турецькому боці, сповита мрякою, немов примара смерті, мерли вдесятикрат густіше, ніж торік під Очаковом.

Потьомкін не мав ні з чим, ні з ким іти на приступ. Ні достатньої кількості гармат, ні пороху, ні ядер, ані людей. Мільйони карбованців, за які можна було поповнити арсенал армії, давно витрачено на діаманти, закуплені в камердинера Мохова, на аметисти й топази, що їх доставляв князеві титулярний радник Муромцев, на атласи для графині Браницької, куплені в мадам Бобрі, на дичину, замовлену у пташника Максимова, на монумент цариці, виконаний у бронзі скульптором Шубіним, та на інші розкоші.

Воювати можна було хіба самим лише завзяттям, але його бракувало і Потьомкінові, і військові, а тому про взяття Ізмаїла, останньої турецької фортеці, князь боявся навіть думати. Підписати б сякий-такий мир, а там – хоч у монастир, хоч до самого чорта: усе вже йому остобісіло.

Генерал Гудович майже щодня через гінця, а то й особисто, приїжджаючи з-під Ізмаїла до Дубосар, просив Потьомкіна повернути до війська Суворова.

Князь що не день, то болючіше відчував хисткість ґрунту під своїми ногами. Він не міг збагнути, звідки йде та непевність його становища: чи то віє нею з листів Катерини, чи мучить його усвідомлення свого полководницького безсилля, а може, родиться вона з переситу владою й багатством; у всякому разі, він уже відчув дотик тієї непевності, і страшною вона була ще й тому, що прийшла до нього саме тоді, коли на позір немає в імперії сильнішої людини над князя Таврійського. До всіх титулів, яких не спишеш і на воловій шкурі, приточився титул трибунчужного паші за взяття Очакова і звання гетьмана катеринославських козаків, а до того всього цариця прислала йому ще й ордена Святого Георгія першого ступеня і шпагу, прикрашені діамантами. Проте чуття, яке мають тільки слуги, що добре знають свого хазяїна, безнастанно, кожної миті підказувало йому: служба, які б фантастичні вигоди вона не приносила, є тільки службою, і слуга ніколи не може бути владикою, бо його доля залежить від примх господаря.

Тому боявся Суворова, що здобув собі незалежність власним талантом, а над ним, над талантом, господарі не владні. Маючи його, можна ігнорувати титули й посади; людина ж, позбавлена цього дару й уражена жадобою слави, мусить утримувати себе всіма силами на видноті й уникати конкурентів. Ні, не можна Суворова пускати під Ізмаїл, краще програти війну.

Листи від цариці, начебто й далі благоприхильні, рясніють ласкавими слівцями й обіцянками, та якийсь холодок усе-таки прослизає з-поміж рядків; Потьомкін мимоволі згадує Першу московсько-турецьку війну, під час якої він завдав несподівано жорстокого удару Гришці Орлову: чи не хоче тепер чужа кривда помститися на ньому?

Невже хтось увійшов до апартаментів цариці, не питаючи в Потьомкіна згоди? Дотепер ненаситній і постарілій цариці коханців підсовував він: через її альков пройшли Зорич і Завадовський, Корсаков і Єрмолов, усіх уже й не пригадає, але все то були його ставленики, яких він тримав на своєму ретязі доти, доки новоспечений фаворит не набивав собі недозволеної ціни. Невже там хтось з'явився поза його волею, бо чому ж листи цариці запахли сухою офіціозністю?

Сумніви підтвердилися несподівано скоро: перед Різдвом Потьомкін отримав анонімного листа, в якому було написано три слова: «Приїжджайте вирвати зуба».

Несподіваний удар звалив з ніг князя на кілька днів. Потьомкін запив і не допускав до себе навіть Браницької.

– Проноза… Хлюст! – скреготав він зубами. – Знаю, знаю його, цукеркового Платошу Зубова, запобігливого синка обер-прокурора Сенату… Але як він втерся до цариці?

Коли прохмелився, наказав лаштувати екіпажа, щоб їхати до Петербурга «вирвати зуба», та впору спам'ятався: адже матінка спитає передовсім, чи взятий Ізмаїл і чому він не взятий – на яку вже там ласку тоді сподіватися?

Заведений у безвихідь, Потьомкін послав під Ізмаїл Суворова. Хай дістається йому слава. Чекав нетерпляче на вісті з театру війни. Гаряче молився, щоб швидше упав Ізмаїл, бо кожного дня непомітно, але безупинно вислизала влада з його рук, немов вимащений лоєм канат, бо з царициного алькова з пухових перин добираються до його, потьомкінського, горла м'якенькі, мов мацаки кальмара, ручки двадцятирічного пронози, і хтозна, чи за місяць-два зможе Таврійський князь взагалі повернутися до Петербурга… Він знає матінку, він звідав сам, чим платить вона за вгамовану пристрасть – владою платить!

Вісті з-під Ізмаїла прийшли до Дубосарів надто швидко. Нечуваний донині воєнний успіх Суворова приголомшив Потьомкіна: Ізмаїл впав за один день! Фортецю, про яку турецький паша говорив: «Скоріше Дунай зупиниться у своїй течії і небо впаде на землю, ніж здасться Ізмаїл», здобуто від досвітку до смеркання, і за цей час встигло полягти близько двадцяти п'яти тисяч турків. Що це – чудо? Хто ж він, Суворов, – характерник, при появі якого подесятерилися сили здеморалізованих солдатів і збайдужілих козаків? Чому не має цього дару всемогутній князь Таврійський?

Потьомкін чекав на падіння Ізмаїла, а дочекався ще однієї поразки. Зрозумів, що програв останню битву, і ненависть до Суворова люто пройняла його; якщо він навіть знову привласнить собі заслуги Суворова, то однаково після такого приголомшливого падіння Ізмаїла ніхто в усій імперії не повірить, що то потьомкінські заслуги, і кожен чекатиме на царицину неласку до всесильного фаворита.

До підземного палацу в Дубосарах під'їхали запряжені трійком сани. З-під бараниці виплигнув худий, рухливий генерал, він підійшов до вартового, що відкрив було рота для «здравія желаю», й притулив пальця до уст – мовляв, не потривожмо струдженого князя. Швидко збіг сходами вниз, поковзнувся на воскованому паркеті у приймальній залі, послав повітряного поцілунка пишногрудій графині Браницькій, що у єдвабній сукні з декольте стояла поруч із князем, і зупинився, схиливши голову перед Потьомкіним.

Князь у гетьманській шапці з перами і в козацькому кольористому жупані чекав на рапорт Суворова.

– Узяли, якось-таки взяли Ізмаїл, спасибі Казанській Богоматері, – заговорив скоромовкою Суворов. – Що накажете далі чинити, ваша світлосте?