Розділ «Частина друга»

– Як мудро сказано!.. Що ж, мені ваша пропозиція подобається. Я згоден бути автором вашого журналу. Гадаю, що її величність поблагословить, а тоді, звісно, перепаде вам щось із її щедрот.

Слуга доповів про прихід ще одного візитера.

– Проси, – кивнув слузі Державін і сам підвівся, щоб зустріти гостя. Двері до вітальні рвучко відчинилися. – А-а! – вигукнув Гаврило Романович. – Вітаю сажотруса муз! Ой Василю Васильовичу, негоже так нападати на давнього друга. Я вже збирався було послати тобі листа, а ти з'явився сам… Це, Миколо Михайловичу, той Капніст, що недавно в «Ежемесячных сочинениях» напав на мою оду «Зображення Феліци», назвавши себе каменярем муз. Дивись, голубе, – покивав на Капніста пальцем, – щоб ти не став тим парнаським сажотрусом, що хоче чистити вірші інших, а сам своїми замащується.

– Мені зараз не до жартів, – віддихувався Капніст. – Дві або три години тому я бачив, як Радищева, закутого в кайдани, виводили з губернського управління. Я вже бігав до Безбородька, та не застав його…

– Заспокойся. Хвалити Господа, що з губернського управління: звідти повезуть його до Сибіру, а не на плаху. – Державін узяв Капніста за плече й посадив у фотель.

– Гавриле Романовичу, ви тут сидите і п'єте вино, а великого письменника…

– Так що, мені накажеш сісти за нього до фельд'єгерської кибитки?

– Ти міністр юстиції, впливова особа… Це ж довічне заслання. Розумієте: Росія ніколи вже не почує його слова!

– Сам винен, – розвів руками Державін. – Сам… До чого додумався: трон завалити! Ти собі уяви, що всі почнуть так писати – хто залишиться в літературі? Не геройство то – хлоп'яцтво…

Капніст витер хустинкою піт з чола й прошепотів, звертаючись до Карамзіна:

– І ви так думаєте?

Карамзін, відвівши очі вбік, мовчав…

– І ви так думаєте? – повторив з притиском Капніст.

– І я так думаю.

Залягла мовчанка. Була вона затяжна й прикра. Згодом, надаючи голосові вмисної фривольності, заговорив Карамзін:

– Я розкажу вам, панове, один літературний жарт.

Державін і Капніст не зреагували, і Карамзін продовжував:

– Якось у селі Отель, що біля Парижа, у будинку Буало веселилися Расін, Лафонтен, Мольєр і сам господар. За вином пожурилися вони, що немає на світі щастя, що краще не родитися зовсім або чим скоріше померти. Буало запропонував друзям утопитися в Сені. Всі схопилися, готові попрощатися з життям, тільки Мольєр не зрушився з місця. Його запитали, чому він злякався. «Друзі, – відказав Мольєр, – ваш намір гідний похвали, але тепер ніч і ніхто не побачить героїчного кінця поетів. Дочекаємося Феба, і тоді весь Париж стане свідком смерті його славних дітей. Доп'ємо наше вино!»

Насмішкуваті губи Капніста стиснулися, він зміряв поглядом Карамзіна, і знітився поет, побачивши в очах гостя той самий жорсткий полиск, яким колись так вразив його Радищев.

– Чекайте на Феба, панове! А коли він зійде, вашим онукам стане соромно за вас… Проповідників нової віри завжди не визнавали сучасники – називали їх юродивими. Але ж вони, вони творили історію. Сміливці, а не боягузи були провісниками вранішньої зорі. Ми з вами всі троє боягузи. Різниця між нами тільки та, що я маю мужність поважати речника поступу. Ви ж зі страху перед своєю вутлістю боїтеся навіть визнати його велич… Спасибі вам за науку, тепер я знаю, що мені робити. А ви допивайте своє вино.