Розділ «Частина друга»

Трещокін заточився, впав на дорогу і так сидів, не можучи повірити, що його, дворянина, бито. Дівчина тим часом зникла за тином, а тоді поміщик отямився і заскиглив:

– Я покажу вам… покажу! За те, що я хоррроший, чесний… Ви всі, всі – падлюки…

Цього разу тягнув його додому прикажчик і все допитувався, хто завдав йому образи, аде допитатися у п'яного не міг, тож дізнання переніс на завтра.

Чаплинські мешканці бачили вчора на вулиці не лише п'яного Трещокіна, що сидів посеред дороги в пилюці й бився в груди, промовляючи крізь сльози: «Мене, мене, друга його сіятельства?», а й ще одного чоловіка, незнайомого, з перев'язаним білою хустиною обличчям. Він їхав верхи на яблукастому коні, червоноокий, безбровий; люди перепитували один в одного: «Хто це?» – але ніхто не міг нічого до пуття сказати; повертав він лише до крайньої хати, до Уляни Любимської, запитався у неї, де живе поміщик.

А нині зловістям війнуло по селу – такого ще не було. Шмагали вже кріпаків нагайками в панській стайні, тримали в холодній, але дівчат до двору ще не забирали, і злякані матері ховали до комор своїх дочок. Христину Любимську пан забрав!

Трещокін готував зухвалій дівчині кару. Поки вона сиділа в льосі, Семен Пахомійович мочив у солі березове пруття, що мало увечері понівечити біле тіло красуні. Він уже не похмелявся, зарікся не пити цілий тиждень, щоб не перемінюватися з поміщика на блазня, адже цей ступінь просування по ієрархічній драбині для нього вже пройдений, він дворянин, а ще мусить дослужитися до предводителя дворянства.

Виймав різки з діжі і язиком пробував їх, чи добре посолені, опускав знову в розсіл і нетерпляче чекав на вечір, бо ще сподівався домогтися од дівчини покори. В надвечір'я почув кінський хропіт на подвір'ї – певно, прикажчик, – і навіть не оглянувся, коли рипнули двері до світлиці.

– Добрий вечір, пане! – почулися два голоси з порога.

– Ви хто такі? – схопився поміщик, побачивши у дверях двох чоловіків: один у довгополому сурдуті, другий – страшноокий, з перев'язаним хустиною обличчям.

– Я Пугачов, – зняв страшноокий з лиця пов'язку і став ще страшніший: обличчя його було суцільною зарубцьованою раною.

У Трещокіна підігнулися ноги в колінах.

– Пу… Пугачов?.. Вас же, Омеляне Іва…

– Ні, мене не стратили, в Москві зрубали голову іншому. Та не твоя це справа… Ти чув, що сталося з Базилевськими в Турбаях?

Занімілий від страху Трещокін не міг вимовити слова, тільки заперечно похитав головою.

– Вони вже там, – страшидло показав пальцем у землю. – А нині твоя пора. Де дівчина, яку ти вранці узяв до двору?

Трещокін упав ниць на долівку.

– Простіть, помилуйте! – заскавулів. – Я нічого їй не заподіяв… Я віддам її… Лише не вбивайте!

Юнак підійшов до діжі, де мокло березове пруття, спитав:

– Для неї приготував?

Трещокін підвів з долівки голову і ствердно кивнув.