Розділ «Частина друга»

– Програв війну…

– А коли б виграв?

– Служив би йому.

– Отже, ти кожного, хто програє війну, зрадиш? То як тебе брати до себе на службу, коли я сам перед боєм не знаю, чия буде перемога. Вирвати ніздрі мерзотникові!

– Помилуйте! – заверещав Трещокін. – Я робитиму, що накажете. Колись я дячком був, тепер свічкогасом згоден стати, у Пугачева джурою служив, а у вас навіть катом… голови стинатиму пугачовцям, найчорнішу роботу виконуватиму!

– Катом? Дивись на нього, куди він гне! Та чи знаєш ти, земноплазе, що катами в нас служать найдовіреніші люди, що заслужили собі на цю посаду?.. Скажи, чому ти пішов до Пугачева?

– їсти хотів…

– Нагодуйте його!

Трещокіну подавали багато страв, а коли він утомлювався і їжа верталася з горла, до нього підходив кат з кліщами, підносив їх до обличчя, погрожуючи вирвати ніздрі. Зі страху Сенька пхав у себе понад силу й урешті почув, що може їсти і їсти без кінця. Тоді в нього забрали їжу, і Трещокін зрозумів, що без їжі, щедрої й безмірної, він жити більше не зможе.

– Ви погубили мене! – упав на коліна перед Потьомкіним.

– Я тобі даватиму їсти. Блазнем будеш у мене. За твої заслуги блазенським ковпаком винагороджу. Хе, він катом хотів стати!

…П'є поміщик Трещокін, заливає решту глузду, щоб не бачити більше видіння. І воно зникло. У дзеркалі стоїть князь Потьомкін, напроти нього – дворянин Семен Пахомійович: обидва з одного стану, обидва одну справу роблять – живуть, щоб бути опорою державі.

Трещокін сп'янів до решти, та, на диво, не розслабився цим разом. Хай пропаде пропадом те минуле, нині він таки дворянин – хіба дослужився б такого звання у мужика Пугачева, навіть коли б той переміг? Він дворянин і заробив собі дворянство не шахрайством, не обманом, як інші, а тяжкою працею – довгими роками блазнювання.

Він вийшов на вулицю, наприндившись, скільки мав для цього сил, приндився умисне, перемагаючи охоту перехилитись-таки через тин і сказати мужикам: «Я хоррроший, я чесний!», а потім бити себе кулаком у груди й скиглити: «Я падлюка», сподіваючись при тому, що йому все-таки хтось заперечить; набундючувало його усвідомлення заслуженого дворянства, і бажав він тепер того, що належиться дворянинові, – влади, багатства й розкоші. Йшов, заклавши назад руки, сопів, гордовито розглядався по боках, вийшов на край села й помітив біля крайньої хатини диво-красуню. Дівчина сполохано шарпнулася з подвір'я до саду.

– Гей ти! – зупинив її. – Йди-но сюди. Іди, іди, дитино.

Вона повернулася, вийшла на вулицю. Трещокін ласкаво посміхався й манив її пальцем, дівчина підходила ближче, оглядаючи поміщика настороженим поглядом, зупинилася на відстані. Поміщик, вражений дівочою красою, аж присів і не переставав кивати пальцем.

– Ти… ти… Не кусайся лишень. Прийдеш нині, як стемніє, до мене.

Дівчина підійшла до поміщика впритул і навідліг ляснула його долонею по масному лиці. Ляпас був настільки несподіваний, що Трещокін спершу не знав, що й робити: сердитися чи сміятися, але усвідомлення своєї дворянської рівності із самим князем сповнило його благородним гнівом, і він проказав, випроставшись:

– Ти знаєш, кого вдарила? Ти знаєш, що тобі буде за це? Я… я був блазнем у самого князя Таврійського, і він, він, – Трещокін підняв вгору пальця, – нобілітував мене!

– Цього я не знала, – відказала спокійно дівчина і, розмахнувшись, ударила його по другій щоці.