Розділ «Частина друга»

Упав напасник, та вихопився з-під Павла, випростались обидва, тоді Голіат відірвав Василенка від землі, кинув його на землю й навалився на нього всім тілом; сплеснув зойк серед юрби, зойкнув Павло не з болю, а з розпуки: він же колись, ще малим, згинав залізного шворня; де поділася сила, хто її ураз знівечив – м'язи ворога чи страх?

«Щасливим буде той, кому вдасться роздерти Голіата і в отруті здобути отруту, в смерті – життя, в безчесті – славу», – згадалися Павлові слова Сковороди, він сіпнувся, схопив вервелу за зап'ястя, вони були цупкі, мов залізо, але ж залізо він розгинав колись руками, розігнув і тепер, вихопився з-під нього, відскочив, а тоді ребром долоні вдарив велетня по хребту, вклавши в цей удар останню силу.

Дикий рев напасника пролунав у темряві й стих.

– Є такий серед нас! – звитяжно викрикнув Павло й, окинувши зором натовп, рушив з місця й пішов – пішов униз по Дніпрі, не оглядаючись, наздоганяючи дівочі вінки, що попливли за водою…

Брела сріблистим серпанком худоба, повертаючись зі степу, йшли люди, несучи на плечах сніпки пшениці, і насміхався з них київський златоуст Іоанн Леванда: «Чого ти ще хочеш? Ти щасливий трудівник, бо хліб твій віддадуть до царської трапези, і приємним він буде монархині твоїй».

Коли вже смеркло, господиня насилу приволокла ноги з панського лану й мовила до чоловіка:

– Не вийду завтра, Іване, сили нема…

– Вийдеш, небого, ачей не поб'ємо ми їх, як козаки Базилевських у Турбаях.

Павло прокинувся від думок, зачувши слова господаря.

– Яких Базилевських? – спитав.

– Панів задних. Своїх-таки. Колись вони Василенками були, та маєтність не дозволила так посполито називатися. А знущалися вони над нашим мужиком гірше за чужинця. Ей, та що з того, що побили…

– А то, – відказала кволо господиня, – що позбулися турбаївці кровопивців, а тепер до села не пускають ні суддю, ні поліцмейстера.

– Пустять, коли прийдуть з арматою, – зітхнув господар.

– Повбивали, кажете? – аж кинувся від несподіваної звістки спудей і віри не йняв, бо ж сам недавно бачив, як тисяча людей уміє терпіти насмішки однісінького нахаби, і пояснити собі ніяк не міг, чому народ, що потрапляє у рабство, відразу починає так охоче й віддано коритися, наче він не свободу втратив, а виграв неволю.

– Повбивали Базилевських, кажете! – зареготав спудей і довго висміював зі себе нервову напругу, схлипуючи, і здивовано позирали на нього господарі. – Видно, ще не всі стали свинопасами, видно, є ще сміливці серед нас! А ви чого боїтеся? Убийте і ви! Ex, дав вам Бог упитися, та не дає проспатися…

– Діти ж, худібка… Тобі то що, безродному.

– Мій рід перебитий у Турбаях, господарю. Я Василенко, з якого шість років в Академії робили Базилевського. Я Василенко, що мусить змити ганьбу свого роду. І з вас, що, бувши кіньми, волами стали.

Дивний спудей вибрався у дорогу, коли господарі ще спали. За кілька днів, перебрівши Ворсклу й Оріль, він зупинився перед пагорбами, що зненацька виросли на рівнині, уздрів у далині Лису гору з гуртом осокорів на вершині й полегшено зітхнув.

Скільки не силкувався Семен Пахомійович Трещокін бути постійно статечним і поважним, як це личить дворянинові й володареві кількох сіл, усе-таки вряди-годи, а надто по чарці й доброму наїдкові, блазенська веселість пробиралася у душу, лоскотала, й він ставав смішним та добрим – хотілося тоді йти до людей, щоб розвеселити їх.

Але кого? Одноокого повелителя, перед яким міг би й нині блазнювати, поруч не було, до Петербурга ж далеко, а нового катеринославського намісника Каховського вважав не гідним веселощів князівського блазня, яким колись втішалися – го-го хто!