Розділ «Частина друга»

Тому він, коли було випито достатню кількість трунку, ставав перед дзеркалом і роздвоювався: у дзеркалі бачив колишнього блазня – потіху Потьомкіна, себе ж вважав самим князем, або – навпаки. Суттєвої різниці в такій переміні не вбачав, бо досконально знав, що вони з князем невіддільні й один без другого існувати не можуть. А що уявний князь у дзеркалі надто вже кривлявся, то ліпше було самому перевтілюватися в його сіятельство й усвідомлювати, що в цей мент він стоїть ближче до трону, аніж тоді, коли грав блазня.

Потім ця забава набридала, він випивав ще трохи й поринав у спогади, згадував службу в Потьомкіна й пив далі, а за кожною чаркою усе віддалявся від своєї нинішньої сутності, поки в уяві не ставав таким, яким був ще перед блазенством. Тоді починала його лоскотати туга за чистою юністю, серце солодко м'якло, він виходив на вулицю й брів Чаплинкою, зупинявся перед якимсь обійстям, спирався на тин і, сором'язливо затуляючи розчепіреною п'ятірнею своє сьогоднішнє обличчя, якого цієї хвилини встидався, дивився на зчудованих чоловіків, молодиць, дітей і, водячи масними очима по людях, зніяковіло посміхався, примовляючи:

– Не бійтеся, хоррроший я, чесний… Я такий добрий… Чому не запрошуєте пана свого до хати, пана хорррошого?

Нишпорив руками по кишенях сурдута, виймав, якщо були, лакітки або копійки, роздавав дітям, а коли вкрай здивовані й налякані слобожани запрошували пана до хати, – заходив, випивав безмір сивухи, тоді починало йому ввижатися щось страшне, якого ніхто не міг бачити, і він бився у груди й ревно каявся:

– Я падлюка… Падлюка!

Він тицяв на себе пальцем, палець не попадав туди, куди ним цілився Трещокін, заповзав у слинявого рота або втикався в око. Але пам'яті Сенька ще не втрачав і спідлоба поглядав на принишклих мужиків, які не знали, що сказати на таке дивне каяття; він повторював ще і ще раз: «Я падлюка», – і вже благально вдивлявся в очі людям; а коли вони, здогадавшись, чого панові треба, розводили руками й зніяковіло посміхались, промовляючи: «Та що ви, ясний паночку, ви ж не такий», Трещокін затягував церковної: «Ізбави мя од кровей, Боже, Боже», розслаблювався зовсім, признавався, що колись у юності слугував дячком і мав стати згодом святим, та не так склалося його життя, – починав плакати, а далі впадав у безпросвітній сон.

Будився на своїй постелі, одягнутий і закаляний (мужики якось затягли його до колишнього зимівника Андрія Порохні, що став тепер поміщицьким двором), прочунював і до обіду давав волю своєму владолюбству, яке йому починало дедалі більше подобатися. Прикажчик, наляканий поміщиковим гнівом, таким несумісним з учорашньою добродушністю й незрозумілим каяттям, але гнівом страшним у своїй тупій жорстокості, гасав на коні по слободі й зганяв до двору тих, що не вийшли на панщину.

Трещокін невиразно пам'ятав своє учорашнє розслаблення, сердився на себе і свій гнів зганяв на тих, що від нього залежали. Либонь, насміхалися, либонь, волочили волоком по дорозі ще й штовхали непритомного; крик прикажчика, лемент шмаганої жертви заспокоював його; Трещокіна тепер не цікавила власна сутність, а тільки становище, що дозволяло йому втішатися сваволею і нею надолужувати колись втрачену людську гідність. А крім сваволі він нічого не мав, та й не жадав, бо почувався рівним з тими, які дали йому таке життя, бо знав і те, що потрібен лише своїм хлібодавцям, а не тому минулому, до якого неможливо й не треба вертатися.

Коли прикажчик доповідав, що кріпаки на полі, а тих, що запізнилися, відшмагали у стайні, Трещокін заспокоювався і тоді похмелявся. Стан похмілля був йому найлюбіший: жорстокість втихомирювалася, розслаблення прийде пізніше, а може, й не прийде – до цього тепер йому було байдуже, він у такі хвилини роздумував над своєю долею: виграв чи програв? У думці поділяв людей на тих, які щось мають і можуть дати – до них зараховував уже й себе, – і тих, що нічого не мають, крім вигаданої чесності, задля якої втратили місце серед імущих. Гаряче ненавидів у цей мент голодраних святих, бачив їх перед собою і гримав на них кулаком об стіл, приглушуючи заодно своєю люттю решту себе колишнього, щоб він, той колишній, не повертався до нього увечері, коли горілки буде випито більше.

Ставав перед дзеркалом… І одного разу побачив у ньому страшне видіння, це було оте щось, яке мучило його під час сп'яніння й примушувало каятися; він завмер, бо воно було таким виразним і відчутним, ніби ява.

…Рвуть коні чорну поволзьку землю, решта пугачовської кінноти, прикриваючи ватажка, вихоплюється з Чорного Яру – Пугачов відступає на Запоріжжя, де сподівається зібрати останні сили. Але в це вже не вірить джура Омеляна Івановича Сенька Трещокін. Злість на ватажка, що обіцяв голодному обірванцеві земний рай, добирається до серця, він почувається жорстоко обдуреним і вже не хоче йти за Пугачовим на смерть. Обдурив… Весь народ обдурив! Скільки наобіцяно, скільки крові пролито, а здобуто хіба одну лише петлю. І в мозку вірного слуги Пугачева зроджується слово, яке він адресує ватажкові, і це слово приносить полегшу зневіреній душі: «Зрадник… Пугачов – зрадник. Бо програв».

Хропе кінь під Трещокіним, мордою сягає крупа отаманського коня, вимовлене в думці злобне слово «зрадник» летить навздогін Пугачеву, та раптом відбивається луною, вгризається у мозок джури і, придумане для іншого, стає його власним, і він приймає його: чому Трещокін не має права стати зрадником, коли ним став Пугачов? Чому за нього, зрадливого, повинен гинути я? Адже він таки зрадник, зрадник – бо програв…

Трещокін відчуває, що це слово перестає бути гидким. Слово, за яке колись злітали голови з пліч, набирає іншого змісту, стає справедливим: стати зрадником зрадника – не ганьба, треба ним стати, щоб урятувати решту людей од загибелі. Слово це з кожною миттю усе більш обілюється, стає навіть шляхетним, «бо ж не для своєї користі я зраджу зрадника, а для людей, так, так – для добра народу».

Сенька позирає на обличчя вершників, поглядом вишукуючи серед них однодумців; старшини Чумаков і Федульєв мчать поруч, очі джури зустрічаються з їхніми очима – ні, немає смислу втікати далі; джура пришпорює коня, зрівнюється з Пугачовим і кричить:

– Посилай кінноту вперед, хай заплутує сліди, а ми праворуч – в шелюги, в шелюги, Омеляне Івановичу!

…Трещокін вихиляє повного пугаря, проводить долонею по обличчі, у дзеркалі з'являється найсвітліший хлібодавець з перев'язаним оком, але чаплинський поміщик цієї хвилини ще не поміщик і навіть не блазень, а джура-зрадник, який поки що не знає, хто буде його годувальником після Пугачева, а знати мусить: хтось же повинен його нагодувати, коли Пугачов їсти не дав.

Одноокий вельможа допитав Чумакова й Федульєва і відіслав їх до діючої армії – цих Пугачов примусив служити на підставі військової повинності. Але що спонукало до зради вірного джуру, цікавить Потьомкіна, і він запитує:

– Чому ти зробив це, Трещокін?

– Пугачов зрадив нас.

– Яким чином?