Розділ «Частина друга»

– На те воно й мистецтво… Ти послухай і приглуши на мент свою релігійність. Поглянь – в очах Ісуса німий докір, віра його згасає. Він знає про свою безсмертність, але що з неї, коли вона не дає користі цим людям? Ісус-митець свідомий того, що колись його виймуть нетлінного з домовини, але чи буде він тоді потрібний? А втім, він згоден навіть на забуття, аби лише ті, що прийдуть по ньому, жили так, щоб їм уже не потрібне було його тяжке мистецтво. Але мучить думка перед смертю, що ця юрба дорогих йому людей уб'є його і через це залишиться повік у темноті… Поруч злодії. Один повірив у божественність Ісуса й сконав із щасливою усмішкою на устах. Єдиний серед усіх повірив – і не живе. Живе Варава. Він гірший за тих, що розпинають Бога, і якраз такий потрібен їм, бо при ньому навіть ця темна юрба стане вищою і кращою, і тому вона кричить: «Зніми, зніми Вараву!» І візьмуть злодія собі за пророка, а пророк марно за них умре…

Безбородько похитав головою.

– Ну й мудрець же ти, Василю… Я б тебе взяв на посаду директора моєї галереї, щоб ти розтовкмачував дурням суть художніх витворів. Ти ж таки маєш рацію: юрба не хоче мати пророків.

Капніст промовчав.. Він споглядав знедоленого митця і думав про ту серединку, що вибрав для себе і вдовольнився нею: слугою бридко бути, пророком – тяжко. Спитав згодом:

– Що ж ти думаєш робити, Шалматов? Готуєшся умерти на хресті?

– Я не пророк, а тому страшно вмирати, – відказав Сисой. – Через те й хочу продати картину, щоб жити: може, зумію колись створити щось краще.

Безбородько зібрав брови до перенісся, похмуро дивився на «Голготу», потім показав на полотно, яке перед хвилиною розглядав Капніст.

– Чия то робота, не скажеш, хлопче?

Шалматов приглянувся, обличчя його вмить просвітліло й тут же погасло.

– То «Шествіє у рай», ваше сіятельство. Алімпія Голика робота, – тихо сказав, як про щось буденне й незначне.

– Звідки це знаєш? – скинув бровами Безбородько.

– Я колись трохи вчився у нього. А потім пішов у світи…

– Його школа, – промовив Олександр Андрійович, показуючи на «Голготу». – Сумніву немає, автор картини – Шалматов. Що ж, талант у тебе великий, майстре. Я б узяв тебе до себе, але що ти робитимеш – святий серед грішних? Нема тобі тут місця… А картину я куплю. – Він підійшов до ларця, вийняв звідти, не рахуючи, жмут асигнацій. – Проживеш на ці гроші якийсь час, а там – як Бог дасть.

Шалматов поклонився, потім підніс до очей асигнації, якусь мить розглядав їх, не вірячи, що в його руках таке багатство, тоді рвучко повернувся до виходу, наче злякався, що вельможа роздумає і відбере гроші.

Капніст зупинив художника.

– Зачекай хвилинку, Шалматов… На цьому багатстві довго не проживеш. А мусиш зберегти себе. Ось що: насамперед добре вдягнися, бо в наш час у душу мало хто заглядає – за одягом судять. І йди до моїх країв. Я тобі дам записку, з нею приймуть. На Полтавщині над Хоролом, де він впадає у Псло, є велике козацьке село Турбаї. Поміщик там – людина вчена, у Геттінгенському університеті вчився, сам з козаків. Будує він палаца, тож будеш йому потрібен. На хліб у нього заробиш, а там малюй собі пророків, і Варав, і Юд, може, й справді їх колись оцінять люди. То як, підеш?

– Піду, – так само байдуже промовив Шалматов і по хвилі, узявши з рук Капніста цидулку, квапно вийшов зі зали.

Другого дня по Явузькому мості на вулицю Литейну проїхав вершник у гранатовому каптані, з непокритою головою. Він зупинив коня біля п'ятибанної Володимирської церкви, перехрестився, а тоді пришпорив румака і полопотів уздовж вулиці, вихоплюючись з міської тісноти в наброщені березові чагарники. Вершник мчав стрілою, припавши коневі до хребта, наче його переслідувала погоня…

За Явузьким мостом у пліснявому кабаку шинкар утретє перераховував гроші, які сплатив йому Шалматов за себе й за покійного академіка. Рахував і дивувався, що в душі стає незвично тепло – чи то через те, що грошей було більше, ніж належалося, а може, від свідомості, що до його огидного шинку таки заходили шляхетні люди.

Розділ восьмий