Розділ «Частина друга»

Літо було посушне – Сулу при самому впадінні в Дніпро переходили убрід. Відсвіживши ноги на широкому переброді, Павло Василенко набрався сил іти далі, однак ще задовго перед смерком, перед Градизьком, зів'яв і попросився до крайньої хати на спочинок.

Сонце червоно заходило над Дніпром, багряні пересмуги краяли білі верети хмар, дніпровські плеса зайнялися червінню – було тихо і якось аж моторошно від незвично яскравої жеговиці.

– Вітер буде, – сказав господар замість відповіді на привітання, даючи цими словами згоду на нічліг: приймав подорожнього до своїх домашніх турбот, як давнього знайомого.

– Спудей? – запитав згодом, хоч про це й питати не треба було: довгополий байбарак і сукняний капелюх, з-під якого вибивалося довге волосся, свідчили, що юнак манджає з Київської академії додому – на вакації, мабуть.

– Був спудеєм, – відказав гість.

– А то чого так?

– Непослушенство, буйство і пристрасті погубили мене, доміне, – гірко посміхнувся Василенко.

Знизав господар плечима: з вигляду сивоокий парубок не подібний був до такого, щоб надто там причащався до оковитої і через те позбувся місця в академії – інша, видно, причина примусила його полишити дім наук; проте не допитувався: кожний має свого до нового.

Спудей сів на лавицю під хатою. Господар витрушував вимолочені сніпки пшениці, згортав докупи жовте зерно – на першу паляницю і, визираючи когось, поглядав у степ, по якому погналося незжате збіжжя.

«Поля вкриті хлібом, луки – отарами, земля повниться достатком, спокій і радість запанували всюди, у містах і селах чутно веселий глас людей твоїх. Чого тобі ще треба?» – згадалася Павлові проповідь Іоанна Леванди, яку той виголосив у Софіївському соборі на маївці, і подумав спудей, іронізуючи: «А й справді, чого тобі треба було, чому ти, як інші, не вислуховував мовчки слів блюзнірської наруги тої купальської ночі над Дніпром?»

З річки потягло вечірньою прохолодою, з вулиці долинув спів дівчат, що поверталися з поля. Василенко підійшов до тину. Дівчата вже минули обійстя, одна з них оглянулася, хихикнула, і пішли вони далі, ще голосніше співаючи. Павло дивився їм услід, а думав про Христинку, до якої йде який уже день пішки: як вона там?..

Дівоча пісня попливла за водою, а залишила по собі, ніби пісок на березі, терпку згадку про купальське свято над Дніпром, що закінчилося так несвятково тиждень тому на Подолі, і ще журу за втраченим, і ще тугу за товариством, якого, певно, більше не знайде, і тривогу перед тими буднями, що прийдуть.

«Не треба каятися, – говорив мовчки до себе, вдивляючись у степ. – Ти переборов страх – і цього досить. А того, що було, не повернеш».

То починалося цікаве життя в академії.

Одного дня професор піїтики Іриней Фальковський приніс на лекцію переписаний трактат Сковороди «Жона Лотова».

Про Григорія Савича спудеї чули чимало цікавого, аж фантастичного; Фальковський читав алегоричного трактата, дивував спудеїв і себе самого глибиною знань філософа, проте словесні сплетіння, іносказання надто густою вуаллю заслоняли суть твору, і вчорашні селюки никли перед недоступною премудрістю колишнього селюка з Чорнух, аж раптом прозвучали нові слова – і ожили допитливі й стомлені очі юнаків, а Павло Василенко аж подався вперед, бо вперше розгадав загадку величі українського філософа.

«Пам'ятай, що небезпечна справа зустрічатися з Голіатом. Щасливий буде той, кому вдасться роздерти цього лева і в отруті здобути отруту, в смерті – життя, у безчесті – славу».

Убити Голіата…

«Не бійтеся сії потвори, о друзі. Його ж кинджалом заколемо його».

По лекції Василенко підійшов до професора і з усіх слів, що мав йому сказати, знайшов лише одне: