Розділ «Частина перша»

Небавом ударив довбиш у литаври.

Козацтво довго чекало на цей поклик – вмент висипало на майдан.

– Кошовий отаман веде козацтво на Умань!

Галас піднявся над січовою фортецею, з передмістя Гасан-баші поспішали до майдану гамарники, броварники, мечники, конвісари.

– Руські офіцери царицин маніфест привезли!

– Спитати б їх, чого так пізно? Залізняк із тим маніфестом пів-України визволив!

– Читай, читай, чого там чухаєшся! – наглили писаря козаки.

Гармидер стихав, тисячоокий натовп напружено вглядався в обличчя кошового, писаря, судді, булавничого, січового попа, курінних отаманів, що стояли на паперті Покровської церкви. Пісні чомусь були старшинські лики, тільки піп Сокальський єлейно поглядав на офіцерів, що стояли поруч, час від часу нахилявся до поручика, слухав, згідливо похитуючи головою.

– Читай! Читай!.. – ще вихоплювалися окремі викрики, та вже лягала на майдан глуха тривога здушеною і пружною тишею.

– Слухайте маніфест її величності! – пролунав над занімілою юрмою голос писаря.

Калнишевський обвів неспокійним поглядом передні ряди і зрозумів: як не потопче він зараз, отут перед народом, Катерининого листа, то козацтво потопче свою віру в нього. А може, і його самого… Гербовий папір тремтів на вітрі в писаревій руці; одна лише мить – і з нього клоччя… Та кров людську не увіллєш назад у жили, всякає вона в землю і навіть пирію не ростить… Будь слухняний, будь слухняний, заслужиш ласки в матінки-цариці, – сіпався шнур, що тягнувся з Петербурга від руки камергера, й пригашував спалахи отаманової рішучості. Він зустрівся очима з Панасом Триниткою, зіниці козака жевріли давньою прив'язаністю до кошового і надією на його мудрий рішенець. «Клич на Умань, отамане», – мовчки благав Тринитка. «Клич до битви, отамане!» – вимагав Тринитка. «Будь рішучий, батьку!» – наказував Тринитка. Чув отаман його прохання, його клич і наказ, знав, що це говорить до нього суддя його вчинків і совісті, і враз злякався Панаса знову, як тоді – під Москвою, і захотілося позбутися його, щоб не зазирав у сумління, з яким отаман пішов на порахунки задля життя тих же Триниток.

– «Ми з крайнім здивуванням довідалися, – читав Глоба царициного маніфеста, – що партія запорізьких козаків, ватажками якої підписуються Залізняк, Швачка, Односум, заявляє, нібито вона прислана за нашим указом від кошового отамана і всієї старшини для визволення православних від іга римського дворянства. Особи, що видають себе за відділ вірного нам Низового Війська, суть розбишаки і лиходії, порушники народного спокою. Ми будемо задовольняти справедливі домагання Речі Посполитої, з якою перебуваємо у злагоді й союзі, і допоможемо їй втихомирити розбишацький заколот. А від кошового отамана Запорізької Січі чекаємо підтвердження, що Низове Військо послушне нам і ділом докаже, що не має ніяких стосунків зі згаданими вище заколотниками».

Німів майдан, мов блискавкою вражений. Грому ще не чутно було, та за мить і він пролунав:

– Брехня! Маніфест фальшивий!

Це вигукнув Панас Тринитка.

Калнишевський стрепенувся. Він міг сподіватися, що колишній джура ще раз скаже йому свою правду у вічі, як говорив колись, за що довелося його прикувати до гармати. Але заклику до бунту від нього не чекав.

– Під ноги тую цидулу! – пролунало більше голосів, та цієї хвилини з крамного базару вихопилися вершники карального загону осавула Ногая й обступили майдана. Скориставшись миттєвим затишшям, поперед старшин виступив піп Сокальський і затяг:

– Тобі присягаємо, Богом послана милостивице наша, вірними бути повелінням твої-і-м!..

Калнишевський остовпів. Він ще не звільнився від страху перед бунтом, яким ніколи не керує розум, лише пристрасті, а вже йому – так, йому! – на допомогу йшли Ногай і Сокальський, яких він не кликав і котрі йому не підвладні. І аж тепер відчув, якою важкою стала булава, – такою важкою, що й піднести її несила. Бо ж і не його рукам вона належить. У нещасливий мент випустив її з рук…

Після ради старшинство зібралося у січовій канцелярії.