Розділ «Частина перша»

– Тож кажу тобі, братчику, – повів Журман, – що на свої очі бачив відьму. Тільки не переч, бо вдарю. Позаторік, я тоді ще аргатував у полковника Чорноти, на сам Свят-вечір йду до худоби, аж гульк – білий собака біля ноги треться. Як я його вперіщу палицею по шиї, бо знай: білий пес на Свят-вечір то достеменно відьма. І що гадаєш: на Різдво вранці дивлюся – іде задвірками сусідка, шия звернена, стогне. Я за нею…

– То була відьма родима, бо з хвостом, – перебив Лабза. – А є ще роблені відьми – оті злющі! Бо їх матері – відьми родимі – праведних дівчат на чортиць перевертають. Візьме свою дочку, поставить між ножами та й каже їй три рази через голову перекинутися. А тоді вхопить за потилицю рукою і тисне, аж поки піна з рота не піде, а на ножах кров виступить. Я таку відьму бачив…

– То дурниці, – не здавався Журман. – У тій слободі, де я аргатував, жив Хома Провора. То в нього змій був. Він жар їв, вуглем с… а з вух дим ішов!

– А це вже брешеш! – скочив Лабза і зацідив побратима у вухо.

Хитнувся казан, вилилася юшка, почали збігатися в коло козаки, хто обставав за одним, хто за другим – і розпалився на базарі кулачний бій.

Старшини гуляли в курені кошового отамана. За сирном[15], що аж угинався під судіями з медом, інжирними та папоротними горілками, заставленим вуджениною, салом, ковбасами, фруктами, сиділи генеральні старшини: писар Іван Глоба, суддя Павло Головатий, булавничий, хорунжий, паланкові полковники, деякі курінні отамани і серед них Антін Головатий, осавул Макар Ногай і піп Сокальський.

Калнишевський пив мало. Він чекав, поки, за звичаєм, прийдуть до нього на ралець[16] майстри з Гасан-баші. Почастує їх медом, а тоді й самому можна буде набутися. А ще тривожне передчуття негоди проймало його. Раду треба завтра скликати, бо сказано навесні в похід на турка йти, а він не знає, що відповість козацтво, уманською різнею розбурхане, Коднею упокорене, каральними експедиціями Ногая озлоблене. Кошовий зиркнув на осавула: засмагле обличчя Макара збрижилося зморшками, жовна випнуті, скісні очі злі, а влади над ним не має кошовий отаман і припинити його гонитву за гайдамацькими недобитками не в силі – виконує Ногай царську волю, і ключі від пушкарні в Ногая, тож до суду над замкнутими колодниками й не знатиме Калнишевський, хто сидить у січовій зброярні-тюрмі.

Не йдуть майстрові на ралець… Уже пополудні, а їх нема. Не на подарунки чекає отаман, а на увагу й дотримання звичаю, бо коли звичай на Січі ламається, не жди добра. О, вже чутно тупіт на дворі – певно, йдуть. Калнишевський наливає у поставці меду, та під вікном затягують колядку хлоп'ячі голоси:

Христос родився, щоб мир звеселився,

Родився в стайні, а не в хаті,

От диковина яка!

Віл та осел стояли у ясел —

Та й ті Христа пізнали,

І дишуть на нього, бо знають на кого,

Ще й на коліна упали.

Засміялися старшини, дослухаючись: це школярі січової школи колядують свою власну віршу; скривився Сокальський, невдоволений такою легковажністю своїх вихованців; повеселів кошовий отаман.

А тріє царі принесли дари

Аж од Востока.

І там поклали й поздоровляли

По-письменницьки звисока.