Розділ «Частина перша»

За кожною кабицею – гурт.

– Панасе, а йди-но сюди, – гукає Тринитку отаман Титарівського куреня Іван Саранча: той разом зі Сисоєм Шалматовим тиняється по базарі, заглядаючи, в якому шинку менша метушня. – Та тягни зі собою того тверського характерника, може, йому хоч нині, при сивусі, відстане язик від піднебіння… То як було, Панасе, з тим Хомою, що його теля з'їло? Розкажи, поки тетеря впріє. Слухайте, товариство, бо цю байку Тринитка ще позаминулого Різдва розпочав, то, мо', до цьогорічного Водохреща вже й закінчить.

Панас вихилив половину кухля й передав Шалматову, той пригубив і з наївністю дитини вдивлявся у рот побратима. Сам балакуном не був, зате вмів слухати як ніхто; і бувальщину, і небилиці сприймав усією своєю сутністю, щоб потім дивним чином перемінити живі слова в мовчазні руковитвори.

– Ну, то загавкав на селі собака, – повагом почав Панас, а Хома лежить на печі у просі та й каже: «Держи, держи, Мусю, а я в хаті не боюся». А жінка шепоче: «Ой чоловіче, який ти відважний!» – «О, я ще й з печі злізу та й крикну!» – «Та ну!» – «А я ще до сіней вийду та тюкну!» – «Ой леле!» – «Жінко, та я ще й надворі гукну!» І таки вийшов бравий Хома, а гусар – шасть до сіней – і двері зачинив. Ходив, ходив Хома під хатою, а далі кричить у вікно: «Жінко, відчини!» – «А хто там?» – пита жіночка, а сама з гусаром лежить. «Та то я, Хома твій». – «Цур тобі й пек, мій Хома вдома, ось біля боку лежить». Мабуть, сатана обморочив, подумав Хома, та й пішов до кума Петра, щоб той його до хати довів. Узяв Петро Хому на плечі й несе під вікно. «Кумо, відчини, чоловіка тобі приніс». – «Та мій Хома вдома». – «А що ж це воно на мені сидить?» – «Та то, куме, сатана. Ось помацай, якщо волохате, то неодмінно сатана». Лапнув кум Петро – царице небесна! – як кинеться, як хокне зі себе Хому та давай тікати. Зостався уп'ять Хома в самій сорочці на морозі, зайшов до хліва, підмостився під бугая та й заснув.

Кашовар помішує ополоником тетерю у казані й аж порскає від сміху, Сисой слухає й дивується, як то можна отаке вигадати, а Саранчі теж дивно з дотепності того самого Панаса, якого він ще кілька років тому водно на глум піднімав при товаристві.

– А вранці жінка його кличе, – продовжував Панас, – питає, де він був. «Та обмарило, то я під биком спав». – «Гей, та чи ти знаєш, – сплеснула жінка руками, – що скоро будеш телитися? Іди до чужої слободи і там телися, а у своїй слави не набирайся». Пішов бідний Хома аж на третю слободу і до якихось господарів на ніч попросився. Поклали його на піч, а тут уночі корова отелилася. Мороз був лютий, то вніс хазяїн теля до хати та й біля Хоми примостив. Пробудився Хома, полапав біля себе: так і єсть, отелився. Ну, слава тобі Боже! Та скоріш шапку в жменю і – в ноги!.. Ну, а господарі вранці глип: нема чоловіка. Де ж бо міг подітися? Напевне, теля з'їло…

Від сміху аж блискітки інею бризнули в морозне повітря.

– От зміїне кодло жіноче, хай йому трясця! – озвався кашовар. – Тож-бо кажуть, що одна самого святого Петра відлупцювала.

– Та ну? – підохотив Саранча кашовара.

– А їй-богу! Якось ішли по землі Господь з Петром, та й питає Петро: «Чого ж ти, Боже, так зробив, що чоловік над жінкою коверзує? Хоч на один вечір дай їй волю». От попросилися вони до одного чоловіка переночувати. Примостив їх господар під припічок, аж прибігає жінка та давай чоловіка лупцювати: «Бач, собачий син, ще й ночувальників пустив». Тоді взялася за Петра. Била, била, зморилася, впала та й заснула. «А що, – каже Бог, – допросився, Петре, на один вечір жінці волі? То вже тепер знаєш, нащо я зробив так, щоб чоловік над жінкою верховодив. Як дати їй власть, то битиме вона не тільки чоловіка, а й усіх святих».

Від броварні до Саранчевої кабиці наближалися велетні Лабза і Журман, побравшись руками за плечі. В козаків аж очі рогом стали: чудеса Господні – Журман із Лабзою чоломкаються!

– Не на добро оте братання, – мовив Саранча. – Так і жди веремії.

Велетні зупинилися, вгатив Журман Лабзу долонею по рамені, вдоволено крекнув:

– Ну, братчику, й набив же ти мені пику!

– Кріпко? – питає Лабза.

– Дуже кріпко.

– То давай миритися. Вип'ємо?

– Вип'ємо.

Курінний отаман сам налив зі сулії повні кухлі сивухи, подав побратимам із Титарівського куреню, що вічно гендричилися і миру межи них ніколи не бувало.

Перехилили разом, витерли рукавами вуса.