Розділ «Частина перша»

…Слова Скирти заронили зернину підозри в душу Калнишевського. А й справді, чого хотів Румянцев: покарати Тарловського (але ж не впоминався за ним більше) чи прислати саме цього випещеного, з ріденькою, ніби приклеєною, борідкою, попика? Масноокий він і в'юнкий, і козацтво січове – знає давно про це Калнишевський – недолюблює його.

– Де Тарловський, панове старшини, – відказав по довгій мовчанці кошовий, – колись повім вам. Та тільки знайте, що не кривду, а добро вчинив я йому. А Сокальський… Бог його знає. Київський він, то міг про гнів Воєйкова від когось почути. Але поговоримо про діло. Не присилав, бува, Залізняк своїх посланців на Січ?

Обличчя Скирти розпогодилося, він зиркнув на зраділого Саранчу, сказав тихо:

– Ясновельможний пане кошовий! Два уманці, Поламаний і Бочка, під виглядом торгових людей прибули вчора на Січ з білетом від Залізняка.

– Кличте їх сюди! – скинув бровами Калнишевський.

Саранча прожогом метнувся до виходу, і невдовзі перед кошовим стояли два парубійки в поношених свитах.

– Б'є вам чолом Максим Залізняк, кошовий отамане, – поклонився старший з виду парубок. – Він нині під Уманню, завтра Умань упаде – підуть гайдамаки всю Україну визволяти. Просить вас батько Максим виступити з Військом Низовим на злуку. І переказував, що є в гайдамаків золота грамота від самої цариці, в якій вона велить народові православному вибитися з-під кормиги лядської і з'єднатися соборно під скіпетром царським.

– Де грамота? – простяг руку Калнишевський.

– Грамота ця в самого Залізняка, кошовий отамане. Та ти не сумнівайся, справжня вона, з Петербурга царициним гінцем прислана. Що звелиш переказати гайдамацькому отаманові?

Довго мовчав Калнишевський. Билися в тяжкому герці одна з одною думки, і змагала віра невіру, і не заздрив більше кошовий отаман відважному Максимові, який пішов на те, на що не зважився б він сам. Була вже мить, коли він готовий був кликнути: «Скликайте раду!», та тут же спам'ятався від думки: «А що, коли цариця злякається великого козацького походу? Чого доброго, не на ляхів, а на нас пошле військо. В турка тоді просити помочі?» Так, він провадив колись річ про турецьке підданство, коли допекло, та хіба ж це гоже – від православних до невірних вдаватися, що гірше зневажатимуть віру, ніж ляхи? Чого домігся Петро Дорошенко, що запосяг? Куди ж подітися чайці-небозі, коли нагряне царський гнів? А може, не нагряне? Є грамота чи нема її, а гайдамаки пліч-о-пліч з царськими солдатами б'ються проти конфедератів. Треба не гаючись слати гінця до Румянцева, а нині…

– Ось моє слово, панове, – рік отаман. – Усе військо не може виступати під Умань, бо немає на це згоди царської, а ми – царські. Хай Саранча залишається тут. А ти, Гавриле, йди з посланцями на Буг, Мертвоводь, Громоклею і від свого імені підіймай Бугогардівський полк. Тільки затям: попадешся – не радився ти зі мною. Бо не одного мене каратимуть за самочинність – Січ нашу обернуть у руїни й попіл! На другий же день примчав зі степів осавул Макар Ногай, отаман каральних загонів. Він спинив змиленого коня перед куренем кошового, кликнув до джури:

– Гукни отамана!

Калнишевський сам вийшов на кінський тупіт, він аж скоробився, почувши зухвалий вигук осавула; на гнідому рисакові, нагнувшись уперед, сидів ставний козарлюга зі засмаглим темно-синім обличчям і скісними татарськими очима. Звик отаман до того, що не шапкує перед ним осавул, відчував навіть дивний страх перед ним – владним і жорстоким, але такої непоштивості ще не зазнавав досі ні від кого; Калнишевський стиснув ефеса шаблі й проказав тихо, тамуючи гнів:

– Злазь із коня!..

Знав і осавул крутий норов отамана, може він у люті й нагайкою прилюдно врепіжити, та нині не виконав погрозливого отаманського наказу, наче хтось сильніший за кошового стояв з ним поруч. Тільки випрямився і відрапортував з притиском:

– Звели зустріти хлібом-сіллю посланців її величності.

Калнишевський розгубився, намагаючись зрозуміти причину нахабності осавула. Невже Ногай пронюхав про Гаврила Скирту? Вчора старий подався зі Січі до Бугогардівського полку, а нині кошовий наказав спорядити гінця з листом до Румянцева: мовляв, так і так, несила мені козаків стримувати, понеже від вас жодного рескрипту не отримав, а вони всі до одного про царицин маніфест говорять. Поки прийде відповідь, Скирта встигне переправити козацькі загони з Бугогарду за Синюху, а в разі височайшої заборони й руками можна розвести: не знали, запитували… Посланці ж від цариці випередили хитро мудрування кошового – прибули вони, певно, з готовим наказом. Може, це Ногай без нього, Калнишевського, повідомив до Петербурга, як тільки перші кобзарі прийшли від Залізняка на Запоріжжя? А козацтво вже із самого ранку явно-славно готувалося до походу – споряджали амуніцію і коней: чутка про те, що Скирта подався з гайдамацькими посланцями на Буг, таки прослизла по куренях, сірома вголос славила батька Калниша. Невже треба буде все це разом спинити?

Калнишевський прийняв петербурзьких посланців у військовій канцелярії у присутності писаря Івана Глоби й судді Павла Головатого. Він прийняв з рук офіцера запечатаного сургучем пакета, розламав печатку, листа розгорнув і перемінився на обличчі.

– Раду скликайте, – промовив глухо. – Ви ж, панове офіцери, – звернувся до посланців, – ідіть спочивайте у грецькому домі[13], джура проведе вас. Я ще сьогодні дам відповідь її величності.

– Ми будемо присутні на раді, – пристукнув закаблуками поручик.