Розділ «Частина перша»

– Дозвольте вас поправити… – Калнишевський відчував, як бурчакує лють у його грудях. – Про наїзди козацькі не відаю. Які ж можуть бути наїзди на своїй території? Знаю, що пікінери наскакують на запорізькі зимівники. Чи ж то вже нам і оборонятися не дано права?.. Я помислив собі тепер, генерале: цікаво, як ставилося би моє військо до сербських поселянів, коли б випала кон'юнктура стояти моїм полкам у Сербії?

Генерал нервово поправив мундира, відказав, підвищуючи тон:

– Я маю честь перебувати на військовій службі в Росії з 1747 року, я два рази воював за російський престол – на прусській і турецькій війнах. Тому не знаю я ні Сербії, з якої походили мої родителі, ані Угорщину не визнаю своєю батьківщиною, хоч там і народився.

– Тому й не дивина, що не вмієте пошанувати тих, які мають свою отчизну. – Кошовий вихилив пугаря і по хвилині мовчанки сказав: – Ознаймую вас, пане генерале, а в цьому освідомлена від нас і канцелярія Новоросійської губернії, що Новосербія з фортецею Святої Єлизавети, Українська лінія з усіма редутами і Слов'яносербія з Бахмутом посіли землі Запорізьких Вольностей, оточивши нас тугим луком від Дінця до Інгульця. Ми змирилися з цим, вірно служачи престолові. Але – я це сказав на депутації у Петербурзі і повторюю нині тут вам – хай ніхто не важить іти далі. Ми люди гостинні до гостей прошених, а непрошені будуть узяті…

Офіцер, що сидів поруч із Текелієм, схопився з місця.

– Як ви розмовляєте з генералом її величності?!

– А з ким я маю честь розмовляти? – теж підвівся Калнишевський.

– Я полковник Язиков… Хто буде взятий? Кому ви погрожуєте, я вас питаю? Отамане, ви лізете на рожно своїми дерзновенними посяганнями. Схаменіться, бо справедливий гнів нашої повелительки… Чи знаєте ви про те, що від Лисогорської роти цими днями надійшов репорт: сотня козаків розігнала караул і забрала зі собою дванадцять гусарів. Скарги прийшли від ротмістра Пугачевського, від поручика Савича… Десятки скарг! Вас треба брати хоча б за те, що ви руйнуєте основи залежності народів од престолу і посеред держави створили провінцію під своїм божевільним управлінням. Вас треба брати!

Калнишевський стиснув повіки, бо враз побачив, як почервоніли за вікнами сніги і по білених стінах полилася униз червінь, заливаючи обличчя офіцерів і полковника Колпака, кривавий плин заливав білі обруси – все у світлиці стало враз гаряче-червоним. Кошовий розірвав каптана, золота медаль зі зображенням цариці впала на груди й загойдалася на голубій стрічці; весь біль, тамований у Петербурзі, роз'ятрений у Москві, усвідомлений довгою дорогою на самоті, прорвався разом.

– Мене, мене взяти?! Тож беріть, чого сидите? За кров козацьку, за золоті медалі, за покірність мою, за вірну службу – беріть! Я заслужив на те…

Червінь поволі розпливалася, біліло знову довкруги, і в тому червоно-білому мареві проступив силует гомілатого генерала. Він згорбився над Калнишевським і проказав:

– На все своя пора.

Отаман схопив зі столу боклагу, наливав горілки до пугаря і випивав раз по разу, а коли пугар вдарився об поміст, він роззирнувся по світлиці, та не побачив уже гостей, тільки обличчя Колпака і злобний блиск його очей.

Спав одягнутий на постелі до вечора; а коли стало темно і на вікні над мідним канделябром замиготіло полум'я свічки, отаман розплющив очі й побачив над собою зажурене обличчя дівчини. Темні очі проймали його благанням, докором, жалем і тривожною надією.

Дівчина шепотіла:

– Пане отамане… Куди ви поділи мого Панаса? Як з Петербурга вертався, пообіцяв мені тільки до Різдва побути на Січі, а на М'ясниці прийти до мене, щоб забрати з собою… аж за Кальміус. І нема досі…

– Аж за Кальміус, кажеш, хотів тебе забрати, дівонько? Ой, видно, стелилася йому туди дорога, але самому…

І тоді згадалося кошовому свято зими, чорне свято білої зими, приготоване парким літом і жухлою осінню 1768 року.

Розділ десятий

Катерина розблагодійствувалася. У Москві, у Грановитій палаті, депутати від усіх станів розбирали з її щедрої руки закони – кому який був потрібен, і воцарялася благодать у Московії; та стогнав ще за Дніпром православний люд у лядському ярмі, і стогін цей ранив душу північної просвітительки. Засмутилося серце в неї – послала до Варшави князя Рєпніна з тридцятьма тисячами війська на допомогу слабовольному королеві Понятовському, що погодився зрівняти у правах православних з католиками.