Розділ «Частина перша»

Здригнувся Сисой, повернувся, обличчя спалахнуло збентеженням, наче його побачили при содіянні найтаємнішого таїнства, та опанував себе і відповів, не підводячи очей:

– Марія жила на землі, й пристрасті земні були їй знані… Я творю не ту, що вознеслася на небо, а тую, що зі сином на руках прийшла до людей благословити їх людяністю, красою і чеснотами своїми.

– Мудрий єси, Сисою, і чудна твориш… Не грішно є ні любити, ні страждати від почуття святого. Тож нічого єретичного не буде в тому, якщо лицарі мої, припадаючи перед іконою Богоматері, линутимуть думками до сестер, до дружин, до милих своїх. Гарячіші в битві будуть.

Калнишевський замовк, Шалматов поглянув на нього й зауважив, що чимось стурбований кошовий.

– Сталося щось, Петре Івановичу?

– Ні, нічого… Сисою, ти чесний хлопець. Скажи-но мені, що думаєш про нашого преподобного?

– Не зустрічав шляхетнішої людини. А що трохи п'є…

– Гаразд. Знайди його зараз же і скажи, що я тут чекаю. А сам відпочинь… Постій. Ти в якому курені проживаєш?

– У Титарівському.

– Ага… А Панас Тринитка, він восени прибув, теж з тобою?

– Так, Петре Івановичу. Рідніший він мені за рідного брата.

– Це добре, Сисою, що знайшов побратима… А скажи-но, не дуже він мене дьогтем маже, отак – вечорами, коли робити нема що, а носогрійка куриться?

– Чи гоже, кошовий отамане, випитувати мене про те, що говорить побратим? Коли вже запитуєш, значить, сумніваєшся у правоті своїй. А від себе, якщо дозволиш пораду дати, скажу лише одне: пий ту воду, що тече з власного колодязя.

– Ну добре, йди.

Тарловський, певно, розгубив по дорозі хитринки з очей і жарти, якими щедро водно сіяв, – прийшов поважний, сторожко глянув на отамана.

– Як же то ти, твоє преподобіє, – почав суворо Калнишевський, – досі не признався мені, що ти не простий і не «дикий піп», а до вінценосців бував наближений?

– Рід людський хворий гріхами і ввержений у яму нещасть, – пробував іще віджартуватися Тарловський, та поник під важким поглядом кошового, слухав.

– Велено мені відправити тебе до Глухова під вартою.

– Воля Господня, – зітхнув священик, опустивши голову. – Хто впав у глибоку стремнину, вийти звідти неспроможний…

– То ось що, попе… Жаль мені тебе, бо знати не знаю і духом не чув, що то за Сокальський, якого присилають мені. Але гріх мав би я перед Богом, коли б тебе за вірну службу та в кайдани віддав. Іди сьогодні ж зі Січі. Та далеко йди, щоб не ближче Тору[12], словом, до Барвінкової Стінки чимчикуй. Є там хутір Воскресенівка. Поселяни церковцю побудували, а попа не мають. Тож служи там Богові й товариству до кращого часу.