Розділ «Частина перша»

– Я насмілюся доповісти її величності, – сказав поручик, – про единодушие й присягою скріплене прийняття царського маніфесту. До цього ж додам, що за вашим наказом, пане кошовий отамане, каральні загони осавула Ногая ревно виловлюватимуть розбишак, що насміляться порушити спокій у поспільстві.

Другого дня на розвидні Калнишевський покликав до себе Панаса Тринитку. Перед ним стояв уже не той молодик, що колись з побожним захопленням дивився на свого полководця. Гіркота розчарувань, а ще слід років позначили обличчя козака, ластовиння потемніло, від очей поповзли перші рисочки змужніння.

– Що маєш сказати мені, Панасе? Кажи, бо знаю: маєш щось повісти.

– Чому саме мене покликав владний отаман? Є ж старшини, буваліші за мене, їх послухай, та скажуть вони те саме, що й я.

– Владний отаман… А чи відаєш ти про те, що в мене менше влади, ніж у тебе?

– Тоді віддай булаву іншому. Навіщо тримати її безсилому?.. Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою і глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде. Чого ти покликав мене, отамане? Поговориш зі мною, щоб душу відвести, а радитимешся з переодягнутим єзуїтом Сокальським?

– Що ти сказав? – схопився Калнишевський, самому ж бо цей сумнів гриз усю ніч мозок, і, не чекаючи відповіді, вийшов із куреня.

– Хто єси?! – шарпав попа за ріденьку борідку, вивівши його до сіней січової школи. – Хто єси?

– Ба… бакалавр богослов'я, ясновельможний пане… – засмикався переляканий піп, а коли отаман охолов, випростався, поправив рясу, мовив: – Не чіпай, отамане, слугу Божого і царського. Ти ж бо знаєш, що послав мене сюди сам граф Румянцев, і ми обидва з тобою хоч-не-хоч коритися йому мусимо. Знову натроюдила тебе голота, якій я не припав до шмиги? То пораджу тобі: слухай не її, а моїх благочестивих напучень. Так буде краще… Нема ж бо нічого закритого, що не відкриється, і захованого, що не виявиться. Так сказано в Писанії.

Опустив руку Калнишевський, вражений відвертістю попа, і гнів кошового, що підкотився до самого горла, здушував боляче чийсь холодний владний кулак.

…Владний кулак схопив Ґонту в Сербах і віддав його на люту смерть. Залізняка заслав до Сибіру. Гайдамакам стинав голови в Кодні. А на Запоріжжі виловлював гайдамацьких недобитків руками осавула Ногая, запроторюючи їх до січової пушкарні.

На початку осені коліївський загін отамана Шила, який ще змагався з шляхтою на півдні, вдерся в погоні за конфедератами до турецького містечка Балти, що за Кодимою, зопалу потлумивши яничарську орту.

Туреччина оголосила війну Московії. Катерина написала до Румянцева:

«Ми визнали за потрібне прописати вам: для отримання запорізьких козаків від різних зухвалостей використати їх, усіх зібравши, проти неприятеля».

Голівка дівчини схилялася щораз нижче до грудей Калнишевського, очі допитували його і чекали на відповідь – у тузі й надії. А він мовчав. Миготіло полум'я свічки над мідним канделябром, дзиґарі полковника Колпака розмірено цокали на стіні, а даровані, в кишені отаманського каптану, ледь чутно тіктакали, байдуже й упевнено відмірюючи час. За вікном у синій вечірній тиші святкувала зима.

Свято білої зими – людно на січовому передмісті Гасан-баші.

Різдво!

Зі самого ранку біля шинків – стовпища: регочуть, пхаються до шинквасів, грають на кобзах, пробують силу козаки, п'ють. Кружляють поставці по кругу, шинкарі черпають коряками брагу й не встигають, скиглить лірницька жебранка під ворітьми крамного базару, на майдані жевріють кабиці[14], лоскоче ніздрі пахуча пастирма. Всі сьогодні тут: молодики й бувальці, шевці й кравці, колісники, ковалі й шаповали. Торгують греки, вірмени, жиди. Козаки п'ють.

– Христос рождається!

– Славіте його!